Але невеликий швайцарський загін не злякався. Бідерман вирішив пробиватись. Бічні сторони стали одна до одної спинами, щоб відбивати напад з будинків. Було ясно, що тільки силою, ріками крови можна скорити цю жменьку відважних вояків. Сам Арчібальд це відчув і довго не давав наказу нападати. Раптом ззаду пролунав крик:
— Зрада! Зрада!
Увесь у грязюці підбіг до губернатора салдат і, захеканий крикнув:
— Полонений утік! Громадяни впускають ворога до фортеці. А в'язня я намагався затримати… мене вартові кинули в багно…
— Кіліяне! — скричав губернатор. — Бери сорок чоловіка й мчи до північної брами. Ріж! Коли! Рубай! Кидай з валу всіх — і ворогів і громадян! А тут я вже сам…
Кіліян метнувся виконувати наказ. Та в цю мить повітря затремтіло від гучних голосів:
— Базель! Базель! Свобода! Свобода! Настав наш ча:!
Вулицю сповнили базельські юнаки. Швайцарці, що розташувались були позаду посольства, й собі приєдналися миттю до них. Набігло сила-силенна ля-феретських громадян, добре озброєних — були ж бо вони вартові, це ж ніхто інший, як вони таки справді впустили Арчібальдових ворогів.
Залога, яка так була вже стерялась, кинулась у розтіч, дехто, рятуючи своє життя, просто з валу стрибав до рову. Кіліян та кілька одчайдушних вояків завзято билися. А ляндаманів загін стояв тихо, Бідерман не дозволяв їм заходити в бій.
— Не забивайте нікого! — кричав він. — Де Рудольф? Куди він подівся? Артуре, не виходь з лав! Можна боронити життя та й годі.
Колотнеча скінчилася швидко. Кінець-кінцем Гаґенбахові вояки лежали покотом у крові. Навколо глушливо ревли переможці.
Артур сказав Бідерманові:
— Я тут лишатись не можу. Йду шукати батька; такий зчинився шарварок, — щоб, бува, під гарячу руч його не забили.
— Твоя правда. Ходімо, я поможу тобі. Брязкіт зброї меншає кожну мить, треба сподіватися, бійці незабаром кінець. Цімермане! Бонштетене! Благаю, втримайте наших, щоб не брали участи в борні! Хай базельці сами відповідають за свої вчинки! Я зараз вернусь.
Старий швиденько почвалав за Артуром. Добра пам'ять привела юнака до того місця, де вже раз довелося. йому побувати. Там стояв похмурий чоловік у шкіряному вбранні; йому біля пояса висіли ключі.
— Де в'язниця англійського купця? — закричав Артур.
— Которого? Старого, чи молодого?
В'язничий, видимо, добре проспав усі події — і Артурову втечу, і цілу збройну сутичку, міський переворот. Артур дуже здивувався.
— Старого, звичайно. Молодий уже від тебе втік.
— Коли так, ідіть от сюди! — в'язничий зняв залізного засува з важких дверей.
В кутку темного льоху лежав чоловік. Обидва підбігли до нього, підвели, обіймали.
— Батьку!
— Друже! Як вам?
— Дуже добре, якщо ви озброєні прийшли сюди переможцями, але зле, якщо маєте поділити мою долю!
— Ні, ні! — мовив Бідерман. — Ми були в небезпеці, але все минуло. Спирайтесь на мене, друже, ходімо мерщій! Десь грюкнуло залізо.
— Заприсягаюся! — закричав Артур, що одразу збагнув у чому річ, — або в'язничий засунув двері, або засув вирвався йому з рук.
Ми замкнені, і звільнити нас можна тільки знадвору. Гей! Одчиняй, або помреш!
Добувався, мов прибій бурхливого моря, галасливий гомін людського потоку. Гриміло повстання.
— Твойого крику мабуть він не чує, — сказав старий Філіпсон, — це нідочого. Але ви певні, що швайцарці справді взяли місто?
— Ми мирно взяли його, — відповів Бідерман, — хоч жодного сами не кинули вдару.
— Тоді ваші товариші незабаром нас відшукають. Ми з Артуром непомітні постаті, і ніхто не зверне уваги, що нас нема; але ви, ляндамане, надто важлива людина й вони зразу згадають, коли перевірятимуть ваш загін.
— Сподіваюся! Хоч кумедно сидіти, мов кішка замкнена в коморі, прийшовши красти вершки. Хлопче, а ти не можеш нічого придумати, щоб зламати засува?
Артур з хвилину уважно роздивлявся. Не міг нічого придумати.
— Доведеться, — сказав він, — терпляче чекати на звільнення, що його прискорити сами ми не можем нічим.
Арнольд Бідерман, проте, починав гніватися на неуважливість синів та друзів.
— Ціла молодь моя, — хвилювався він, — не знаючи, живий я, чи ні, користується з того, що мене з ними нема, брати участь у борні. Політик Рудольф байдужий цілком, верну я, чи ні. Банарет, Бонштетен, хто називає себе моїм другом, мене покинули, а вони знають, одначе, що безпеку кожного з них я цінував дорожче за мою власну. Це виглядає як змова, як стратегічний хід. Чи не хотіли вони просто позбавитись людини, надто миролюбної, щоб припадати довподоби буйним забіякам, які тільки й мріють про чвари й війну?!