— Це й моя думка, і я подаю голос за моїм сусідою та другом Арнольдом Бідерманом, — озвався й собі мовчазний депутат.
— Філіпсоне, думки наши різні, ви чуєте, — скажіть вашу!
— Передусім, я мушу дізнатись, яку участь ви брали в колотнечі та страті бургундського губернатора?
— Заприсягаюсь, — закричав Бідерман, — я нічого не знав і побачив, як усе вже сталося!
— А страта на смерть Гаґенбаха, — перехопив каноник, — за присудом законного суду! Його постанови повинен поважати й Карло, а виконання депутати швайцарського посольства не могли ні прискорити, ані затримати.
— Коли ви можете довести, що участи в події не брали, раджу вас спокійно їхати далі й не боятися Карлового гніву. Карла Бургундського дуже добре я знаю: він перше розсердиться, а потім почуття справедливости братиме гору й він — простить. Але вашу справу краще хай розповість герцогові хто близький до двору. Я б охоче зробив це сам, коли б мені не відібрали дорогоцінної скриньки, що була за доказ мойого до нього доручення.
— Це він напускає туману, — прошепотів Доненгуґель бернцеві; крамар хоче від нас винагороди за скриньку. Навіть ляндаман хвилину мовчав.
— Ми вважаємо за свій обов'язок заплатити тобі за цю втрату: і ми зробимо це! — нарешті озвався.
— Хоч би й двадцять цехінів! — гаряче закричав депутат.
— На те жодного права не маю, — сказав Філіпсон, — бо я раніше вирізнився з вашого посольства. Я жалкую не тому, що скринька коштовна, хоч ціна їй вища за кожну, яку можете собі уявити, а тому, що це умовний знак між однією особою та Карлом Бургундським.
— Скриньку шукатимуть, — рішуче ухвалив ляндаман. Хтось постукав у двері. Рудольф вийшов, за мить повернувся — вуста стримували посмішку — й сказав:
— То наш добрий Зіґізмунд. Пускати?
— Чого б? — озвався Зіґізмундів батько.
— Дозвольте йому увійти, — мовив Філіпсон, — може з того що й вийде. Хоч він міркує повільно, але йому дуже часто спадають на думку поважні речі.
Арнольд Бідерман тішився з такої заяви, але боявся за синові слова Зіґізмунд упевнено ввійшов та мовчки подав Філіпсонові скриньку з намистом.
— Ця гарненька річ ваша, сказав мені Артур, і ви мабуть не від того, щоб її одержати. Філіпсон страшенно зрадів.
— О, як я вдячний тобі! Все буде гаразд! Але де ти знайшов її?
— Я, — відказав Зіґізмунд, — став якнайближче до ешафоту, бо вперше був присутній на страті. Помітив, як кат потихеньку вийняв у небіжчика щось із-за пазухи й хапливо сховав. Тільки пішли чутки про крадіжку дорогоцінної речі, я зразу побіг його одшукувати. Знайшов у міському трактирі та з келепом у руках скриньку забрав і… і… я лишив його бенкетувати… ось уся пригода.
— Ну й молодець, — сказав Філіпсон, і зараз же додав: друже, будь ласка, віднеси цю скриньку Артурові.
Задоволений Зіґізмунд пішов. Усі мовчали. Обличчя ляндаманові сяяло.
— Філіпсоне, тепер питаю я вас, — ви не відмовитесь ваших слів? Візьмете клопотання перед герцогом? Всі нахилились уперед.
— Бідермане, ніколи у важкому становищі не давав я слова, щоб потім його відсахнутись. Ви казали, я вірю, ніби швайцарське посольство участи в перевороті не брало. А що Гаґенбаха забито за якимось суворим вироком, ні знати, ні перешкодити ви не могли, — то напишіть за всю подію, наводьте докази, я заберу папера й ручуся, герцог вас не образить. Сподіваюсь також умовити Карла, що дружня згода між ним і Сполученими Кантонами в його інтересах. З цим останнім, можливо, не пощастить. Та це справа моя.
Всі дивились на старого Арнольда. Тут виступив Рудольф Донергуґель.
— Невже ми наражаєм на небезпеку життя — дороге життя шановного Арнольда Бідермана, покладаючись на слова чужоземного крамаря? Герцогову вдачу знає кожен, як і ненависть його до нашої країни. Гадаю, англієць мусить зрозуміліш з'ясувати, яка підстава такої надії на успіх при бургундському дворі?
— Цього зробити не можу. Ваших таємниць не допитуюсь, шануйте й мої. Коли б я дбав за себе самого, багато розумніше було б нам оце розлучитись. Ви хочете миру? Вернувшись до Швайцарії, накличете війну. Справа стоїть так. Я гадаю, що можу ручатися за вільний доступ до герцога — і наражаю на небезпеку самого себе.