Провідник почав умовляти старого:
— Ви посидите там, відпочити ж хотіли, путь довга, далека. Філіпсон завагався. «Може й справді посидіти та трохи спочити,» — майнуло йому в голові.
— Гаразд, я зайду, — промовив уголос. Провідник видимо надзвичайно зрадів.
— Я був певен, ваша мілість надто розважні, щоб поминути таку добру нагоду перепочити. Ось ходімо.
Тут двері з каплички широко розчинились і на порозі став чоловік.
Філіпсон одразу пізнав того каноника, що вранці був у Ля-Фереті. Провідник, очевидячки, теж добре знав його, бо увесь затремтів і відскочив убік.
— А, твої нечестиві спільники таки підіслали тебе! — зарепетував на нього каноник, — начувайся!
Провідник мерщій ходу давати, мов покотився тією самою дорогою, що нею привів мандрівника до каплички. Спаситель підійшов до Філіпсона.
— Чому ти сам? Що сталося з сином?
— Мій син мабуть відпливає через Рейн.
На цю мить легкий човен відплив від берегів, його закрутила бистра течія, але ось розпустили вітрилля, і човен пішов навкоси, впоперек течії, до протилежного берега.
— Чудесно! — сказав Філіпсон.
— Так, є за віщо дякувати долі, — зробив висновок і каноник.
— Це так, — знову озвався Філіпсон. — А от може ви розповісте, якої я небезпеки уникнув?
— Докладно не можу, на це не маю часу. А коротко ось: цей розбишака був свідок, як Зіґізмунд забрав від ката дорогоцінне намисто, що його був украв у вас небіжчик Гаґенбах. їх там, знаєте, ціла ватага. Інші мали приєднатися, вас догнати, а тимчасом провідник узявся затримати в який спосіб вас на дорозі. Але з цим уже скінчено. Не варто лишатися довше в цьому небезпечному місці. Рушаймо далі, я сам вам буду за провідника, також їду до герцога Карла.
— Ви? — відступив здивований Філіпсон.
— А що? Що вас так здивувало? Хіба ж мало каноників при герцогському дворі?
— Не в тому річ. Я маю на увазі вашу участь в сьогоднішній страті. Невже так мало обізнані з Карловою вдачею? Не грайтесь з вогнем! Безпечніше видрати гриву сонному левові.
— Вдачу його знаю добре, а їду не каятись, а просто виправдати смерть Гаґенбаха. Герцог може карати своїх підданців, як хоче, але моє життя під могутнішим захистом. Але дозвольте й мені запитати. Ви, що добре, кажете, знаєте вдачу його, ви гість та супутник найзапекліших Карлових ворогів, ви причетні, принаймні на перший погляд, до ля-феретської справи, — як зважуєтесь?
— Хай кожен з нас береже своїх таємниць. Що й казати, талісманів я жодних не маю. Мене можуть узяти на тортури. Можуть кинути до в'язниці. Але траплялось мені мати з герцогом справи, він мені зобов'язаний. Я рішуче сподіваюся мати голос не тільки а приводу сьогоднішніх подій, а й узагалі на Бідерманову користь.
— Ну гаразд, а який же ваш крам? Я чув, маєте в'ючака? Чи вас обікрали?
Філіпсон трохи збентеживсь. Стривожений розлукою з сином, він забув подбати за крам. Нерішуче відповів:
— Мабуть вантаж мій біля халупок, цебто, звичайно, коли син не забрав із собою.
— А ось ми довідаємось.
Він щось гукнув, і на поклик з'явився якийсь чоловік.
Каноник загадав довідатися над рікою, чи лишились там Філіпсонові речі.
Той незабаром повернувся, ведучи двох коней, з них один був в'ючак. Каноник пильно дивився на Філіпсона. Той скочив на коня, взяв повідд до рук і сказав:
— Прощавайте! Я кваплюся: вночі невигода їхати з таким вантажем, інакше я залюбки чекав би на вас.
— Як маєте настрій, я вас не затримаю. Неподалік чекає добрий мій кінь, а мій супутник може сісти на вашого в'ючака. Дуже раджу, бо я покажу путь до заїзду, звідціля миль щось із п'ять, і зможемо там переночувати.
Філіпсон вагався. Усією істотою почував, як неприємно буде їхати вкупі. Йому не подобався похмурий, гордовитий каноник з суворим виразом в сірих очах. Однак він є його спаситель, а Філіпсон в таких випадках ніколи довго не міркував.
Він тільки сумно посміхнувся. Яка дивна доля! Коли треба якнайбільшої здобути прихильности від Карла Бургундського, тут, як на те, один по одному приєднуються до нього люди, які в таких обставинах можуть тільки перешкодити.
Він увічливо згодився.
Той чоловік, що з'явився був на каноників поклик, вивів з-за кущів коня. Каноник скочив на нього, його товариш на в'ючака, і похід рушив.
Час од часу Філіпсон поглядав на свойого супутника. Той на відповідь гордо посміхався, і посмішка немов промовляла: — можеш дивитися, однак не здолаєш відгадати мою таємницю.
І Філіпсонові погляди — очей ніколи не спускав він долі перед жодною людиною — здавалось, також велично відповідали: пишайся собі, ти також не дізнаєшся, що їдеш поруч людини, що її таємниця, може бути, багато важливіша.