Кінець-кінцем каноник вступив у розмову. Він дотепно натякнув на їхню взаємну обережність.
— Ми мандруємо, мов могутніх двоє чарівників, — поглиблені у важливі таємні наміри, без найменшої охоти один одного трохи поінформувати.
— Даруйте мені, я вас не питав; більше, од вас не ховав своїх намірів. Скажу знову, мушу їхати до герцогового двору, а мета, як кожному купцеві: з найбільшою вигодою продати свій крам.
— Воно може й так, надто, як взяти на увагу, як дбали ви півгодини тому за той славетний крам, не знаючи, навіть, чи взяв його син, чи залишив на місці.
— Коли ризикуєш життям… — заперечив Філіпсон.
— Даймо на те, що це так, — каноник знову поринув у думках. Півгодини минуло, вони наближались до невеличкого села.
— Товариш покаже, де можна спинитись, — промовив каноник, — а я маю ще справу. Може побачимося увечері, а ні, то аж уранці. — Бувайте здорові!
Каноник спинився, а товариш його з Філіпсоном поїхали вузенькою сільською вуличкою.
Сутеніло. Крізь маленькі віконечка по хатах запалювалися вогники. Надходила ніч.
Ось і двір. Два якихось особливих вози, що їх здебільшого вживають, подорожуючи, жінки, та ще кілька звичайних стояли під тином. Провідник скочив з коня, подав повід до рук Філіпсонові й показав на невеличку старезну будівлю.
Жодне вікно не світилося в ній.
Провідник зник.
XIX
Перший візник. Гей, стайничий! Хай тобі
Не маєш у лобі очей? Гей, чуєш ти?!
Чому цей шибеник не йде?
Гедсхіл (надходячи). Позич мені твого ліхтаря,
— я мушу подивитися на мого коня.
Другий візник. Так я тобі й дав!
Гедсхіл (до третього). Гей, то ти позич; будь ласка!
Третій візник. А коли віддаси? Либонь і
не знаєш? Ні, я краще почекаю, поки тебе поведуть
на шибеницю.
(Генрік IV).
Філіпсон частенько мав справу з шинками та заїздами й думав, що гостинність, надто притаманна французам, проте, панувала й по цій країні. Тим то сподівався, що стріне його ретельний, ввічливий, балакучий господар, весела господиня з дочкою, спритний наймит та ґречна покоївка. По кращих французьких заїздах ба й кімнати траплялись окремі: мандрівник міг перебратися, поспати на самоті й не цікавитись турбуватись за речі свої.
Але в Німеччині та в Альзасі вважали за примху, коли мандрівник міг вимагати що інше, крім шклянки вина й поганенької їжі.
Того Філіпсон не знав. Ніхто не виходив до нього й розсердившись, він спочатку гнівно гукав; потім того скочив з коня, довго стукав чимдуж у двері. Жодної відповіді. Він постукав знову, ще раз і ще раз. Нарешті, якась сива голова висунулась з вузького віконця.
— Чого вам? — почувся незадоволений голос.
— Це заїзд? — спитав Філіпсон.
— Авжеж!.. — брутально відрубав той і вже відходив від вікна, коли мандрівник знову закричав:
— А коли заїзд, я можу тут ночувати?
— Увіходь! — була коротка непривітна відповідь.
— Пришліть кого взяти коня до стайні! — попросив Філіпсон.
— Ніхто не має часу. Подбай сам як умієш.
— А де стайня? — запитав купець. Спокійний і розважливий, він цього разу ледве стримував гнів на цей похмурий брутальний тон.
Той показав на двері якоїсь будівлі, певніше, схожої на льох, ніж на стайню; тоді зачинив вікно й відійшов.
Не шкодуючи прокльонів, Філіпсон мусів вести коней до стайні. Була довга дуже й велика, схожа на в'язницю старого замку. В далекому кутку Філіпсон побачив трьох чоловіків, що порались біля коней. Шкутильгавий старий сидячи важив сіно та міряв овес так повільно, ніби рахував він кожне зернятко в тьмяному світлі маленького ліхтаря. Коли англієць з двома кіньми увійшов до стайні, старий не повернув голови. Очі й ніс англійцеві тяжко страждали від усього довкола. Грязюка, неохайність, страшенний сморід — до
цього він підготовлений не був. Але коні ставились краще. Обидва миттю кинулись до найбільшого стійла. Це скінчилося сумно, бо стайничий одного коня добре гупнув по голові.
— Ось тобі, ось тобі! Не сунься на місце, наготовлене іншому!
Протягом цілого свойого життя англієць не зазнав хвилини, коли б так важко йому було стриматися. Але зміркувавши, що власне сором сваритись із такою людиною, він задовольнився тим, що поставив коня до сусіднього стійла; другий сам вже був підскочив туди.