— Хоч як повернись, усе вам недогода! — розгнівався хазяїн. — Коли в мойому заїзді вино надто міцне, менше пийте. Нам однаково, чи п'єте, чи ні, аби заплатили за всіх, хто спорожнить шклянки.
Він зайшовся зневажливим реготом.
Філіпсон мав щось сказати; сусіда смикнув його за рукав і пошепки кинув:
— Мовчіть! Ви не знаєте тутешніх звичаїв. Це вам не Англія і не Франція, де кожен у заїзді вимагає чого хоче й платить за те, що загадав. Тут ніхто не замовляє собі, господар дає всім одне; і, мов платять за бенкет, кожен дає свою пайку, незалежно від того, наскільки наїв тя попив.
— Справедливого, гадаю, тут мало, — заперечив купець, — а втім кажуть — не сунь свойого носа до чужого проса! Я не втручаюсь. Виходить, як нас примусять платити, кожен дасть однакову суму?
— Такий тутешній закон!
І порадник щиро взявся знов до вечері. Вино впливало непогано; сам господар посміхувався на веселий гамір гостей. Розв'язалися язики, ще дужче розпалились балачки, хата заходила ходором.
А кілька поодиноких постатей трималися осторонь; на них господар час од часу кидав незадоволені погляди. Найдошкульніше дратував його Філіпсон, і що більше розпалювало його вино, то завзятіше глузував він із тих, хто є вбивці кожним веселощам, хто душить жваву бесіду, хто стає на перешкоді розвагам. Філіпсон якнайспокійніше сказав, що він не може в цю мить їм товаришувати й з дозволу цілого товариства піде до своєї кімнати, побажавши всім усього найкращого.
Така розумна пропозиція — бо ж якже інакше поставилися б до неї в кожному іншому місці, — тут, виявилося, є злочин проти законів п'янюг.
— Хто ти є, — вискочив Менґс, — щоб відходити від столу раніше, ніж подадуть рахунка й усі заплатять? Чортяка б тебе вхопив! Це тобі так не мине. Вихваляйся своєю ввічливістю у себе в Лондоні, але цьому мусить бути край у Менґса в «Золотому Руні»! Ніхто не піде спати, поки не буде розплати.
Філіпсон оглянувся навколо, шукаючи на обличчях співчутливого виразу. На жаль, на публіку покладатись не міг; більшість міркувати вже була зовсім нездатна, а хто щонебудь і тямив, ті намірялись бенкетувати, очевидячки, до ранку.
Отож співчуття було на господаревій стороні. Підбадьорений Менґс озвався знову:
— Можете йти, коли хочте; але хіба що до стайні, далі не пустимо. Чудесна постіль на людину, яка перша лишає веселе товариство.
— Справедливо, — закричав якийсь грубезний крамар. — І тут нас є чимало, аж шестеро, що добре підтримають вас, боронячи старовинних звичаїв та законів «Золотого Руна».
— Не гнівайтеся, — стримано відповів Філіпсон: — буде так, як вам хочеться, хоч з п'яних очей вам рахувати не сила, бо один та троє, виходить, четверо… може, як не дозволили мені одержати постіль, не боронитимете заснути на стільці.
— Що ви скажете? — скричав три самий крамар. — Хазяїне, чуєте, чи можна цьому купцеві, який, ви бачите, п'яний украй, бо не втямить, що один та троє буде шестеро, заснути на цьому стільці?
Хазяїн почав сперечатись, що один та чотири, справді, виходить шість; крамар лаявся. В кутку кімнати також зчинилася сварка, і тоді Філіпсон мерщій відійшов від них і сів під стіною на стільці. Про сон не доводилось мріяти, але принаймні позбавився грізних поглядів неприємного господаря, які той кидав на всіх, хто не мав охоти впиватись вином і не приставав до товариського ґвалту.
Філіпсонові думки побігли далеко. від «Золотого Руна». Коли хтось грюкнув у двері.
— Кого принесли чорти? — зарепетував озвірілий, червоний Менгс. — Стукати до «Золотого Руна» в такий пізній час! Гей ти, стайничий! Висунься у вікно й вилай добре нахабу…
Той побіг до вікна, і мандрівники могли чути, як уперто доводив, що такої пізньої пори до «Руна» впустити не може. Довго не вгавала сперечка, аж нарешті стайничий розлютився й гукнув Менґсові, що подорожній найупертіший на світі віслюк і категорично вимагає господаря.
Менґсові чоло та щоки налилися кров'ю від гніву. Скочив миттю зі стільця, схопив величезну кияку й побіг до вікна. Всі насторожились, захоплено чекаючи на цікаву сцену.
Але вийшло зовсім по-інакшому. За кілька хвилин господар підійшов до дверей, загриміли засуви, зарипіла брама, почулася» хода вже двох людей, і хазяїн, увійшовши до кімнати з якоюсь кумедною запобігливістю, почав гукати присутнім, щоб звільнили місце шановному гостеві. За ним ішов високий чоловік в подорожньому плащі, і коли він його зняв, Філіпсон одразу впізнав каноника.