В самій цій обставині нічого дивного не було; хіба ж не природна річ, що господар заїзду з пошаною ставиться до такої особи; за тих давніх часів це часто траплялося. Але те, що побачив далі Філіпсон, вразило його надзвичайно. Крамаря вигнали з місця й з низькими поклонами посадовили туди каноника, який з при-зирством на всіх поглядав. А крамар, навіть, і не опинався. Бачив каноник і Філіпсона, але нічим не виявив, що впізнав. Хоч який був англієць спокійний, а проте відчував щось неприємне під поглядом таємничих очей і полекшено зідхнув, коли той перевів їх на інших гостей.
В кімнаті стихло. Ні криків, ні реготу, що допіру сповняли її: відколи увійшов каноник, все завмерло і замість бенкету перед Філіпсоном немов похорон; обличчя веселих гульвіс набрали сумовитого похмурого виразу. Серед глибокого мовчання присутні пильно дивилися на гостя. А той, похапцем попоївши, оголосив, що вже друга година й час кластися спати. Всі схилили голови на знак цілковитої згоди, а коли підвели їх, ні господаря, ні каноника в кімнаті не було.
Враз знову розв'язалися язики, навколо почувся шепіт, хоч голоснішу розмову знімати не наважувались, і Філіпсон нічого почути не міг. Він спитав свойого сусіду, чи то справді той каноник з Ля-Ферету.
— Коли ви знаєте його, — озвався той з таким виглядом і таким голосом, які доводили, що похмілля минуло, — навіщо питати?
— Мені просто хотілося б знати, якою це чарівною паличкою він зумів зробити протягом однієї хвилини з веселих гультяїв поважних та тверезих людей.
— Друже, — відповів йому той, — мені здається, ви питаєте за те, що вам чудесно відомо. І я не йолоп, мене не піддуриш. Коли знаєте цього чоловіка, виходить, знаєте, мусите уявляти собі, з чого такий жах. Безпечніше жартувати з дияволом!
Уникаючи розмови, він відійшов.
Тут повернувся господар і наказав принести міцного напою. Кращого й Філіпсон ніколи не пив. Тоді Менґс трохи ввічливіше, ніж раніше, висловив надію, що з його частування всі задоволені. Це сказав недбайливо, щоправда, немов інакше, бути не могло. Тоді дали тарілку, і гості почали кидати гроші. Філіпсонів сусіда, як черга дійшла до нього, трохи неначе збентежився і розгублено подивився на купця. Філіпсон радо за нього заплатив, щоб мати в чужому краю знайомого.
І в цю мить перед ним став господар. В руці тримаючи свічку, пропонував відвести його до покою і таку виявив несподівано ввічливість, що поніс сам купцеві речі.
— Ви надто дбаєте за мене, господарю! — здивувався купець.
— Я охоче зроблю все, що можу, тому, за кого доручив подбати каноник.
На ці слова господар відчинив двері до невеличкої кімнати, вже наготовленої для гостя, і сказав:
— Відпочивайте, скільки бажаєте, і можете лишатися на багато днів. Ваш крам я сховаю, ключа принесу. Я не всім це ро'блю, бо коли б кожному гостеві почав давати окрему постелю, він незабаром загадав би окремого стола, а тоді — прощавайте наші добрі старовинні німецькі звичаї. Ми скидалися б на наших кумедних сусідів.
Він повернувся виходити та біля дверей знову спинився.
— Сподіваюсь, ви на мене не гніваєтесь, шановний гостю; візьміть на увагу, що коли поведінка була може й брутальна, то рахунки невеликі, а харчі непогані. Ми не підсовуємо мозельського вина, ніби, то райнське, за допомогою поклонів, і не отруюємо зовсім шкідливими приправами.
Його надзвичайне красномовство тут урвалося, і вклонившись, він зачинив за собою двері.
Філіпсон не встиг спитати, хто ж саме є той каноник. Мати владу одним словом спинити альзаських розбишак, а з брутального господаря заїзду зробити ввічливу, трохи чи не улесливу людину…Дива!.
Філіпсон роздягнувся й ліг спати.
XX
Ті наші вчинки, що вночі блукають
У темряві, - жахливіші за ті,
Що вдень ми робимо…
(Генрік VIII).
Купець збирався одразу заснути. Але лігши відчув, що тіло перевтомлене від надмірного руху, а розум дуже схвильований усім, що бачив та чув. Найбільше допікала йому думка за сина.
Далі полинув до бургундського герцога, тоді безліч спогадів, безліч подій перейшло йому перед очима. Уже з годину лежав, а заснути несила.
Зненацька ліжко заскрипіло — і почало спускатися вниз. Помацавши мандрівник навколо руками, пересвідчився, що то не сон: ліжко справді рухалося, очевидячки, до якогось льоху.
Він не міг не злякатись. Проте добре здавав собі справу, що саме з ним діється. Був ще дужий, тому одразу спало на думку чинити опір. Але скоро стукнуло ліжко об підлогу, десь у підземеллі, зараз двоє чоловіків схопили його з двох боків і силоміць примусили відмовитися такого наміру. Вони зв'язали йому руки і Філіпсонові мимохіть пригадалася Ля-Феретська в'язниця. Але мусів скоритися, зібравши всю силу, спокійно чекати на кінець страшної пригоди. На жаль, не міг. ані трохи підвестися і тільки повертав головою. Нарешті, побачив вогні; вони були досить далеко.