— Скидати не буду. Ходімо!
Вони спустились униз. Ставши на порозі великої залі, Анна збентежено відчувала, як страшенно б'ється їй серце. Артур теж зніяковів. Вони поздоровкались, ледве звівши один на одного очі і щось таке почали говорити, що ні він, ні вона не розуміли.
Аннета стоячи неподалік здивовано їх спостерігала. Що раптом їм сталося? Ну й закохані!
Одразу сіли до столу. Аннета між ними, силкуючись брати у всьому з них приклад. Повечеряли. Слуга десь пішов. Сяк-так почалась уривчаста размова; рятувала Аннета, яка де треба й нетреба вихоплювалась із своїми зауваженнями. Ролю покоївки грала погано, все збивалась до Анни на ти, а в Німеччині це був тоді гріх чималий. Та, проте, це дало змогу юнакам трохи опанувати себе й вони посміхалися на Аннетину гру. Але не з таких була дівчина, щоб давати себе, дарма, що на дружній, глум; ніби гніваючись вона закричала:
— А ось розкажу те, що я думаю за вас. З мене кепкуєте, а подивіться лишень на себе; мов діти малі втрачаєте час, даний вам, щоб завоювати щастя. Не треба супити брівок, моя люба Анно, чи то пак, шановна баронесо; надто багато я дивилася на Пілатову гору, сердитим поглядом мене не злякаєте!
— Замовчи, Аннето, — рішуче промовила баронеса, — або йди собі геть.
— Коли б я не любила вас понад усе на світі, — вперто сперечалась Аннета, — я моментально залишила б не то кімнату, ба й замок. Госпадарюйте тоді сами з вашим чудовим управителем.
— Ну, я благаю тебе, йди собі!
— Ба ні, почекайте! Ось щось скажу. Чи знаєте ви, Артуре, що мою господиню мають за родичку якихось духів… Тим то вона така сором'язна… Ха… ха… ха…
Анна Геєрштейн страшенно зраділа, що размова набирала іншого змісту, що Аннета її не чіпає.
— Так, справді, Артуре, ви маєте право мене трохи розпитати. Признавайтеся, чули ж якісь спльотки… Цікаво, що думали ви, як я проминула постать вартового вночі біля Графслустського замку?
Артур почув себе ніяково. Поперше тому, що так по-дурному поводився тоді, не обізвавшись до Анни, а ще більше тим, що-згадав Рудольфові слова.
— Признаюсь, я чув… Цебто… Рудольф Донергуґель мені розповів, але я нісенітниці віри не йму.
— А-а… коли Рудольф, — перехопила Аннета, — виходить ви довідались за все, що кажуть найгіршого про мою господиню та її предків… звичайно, знаєте за чари, за бабуню?!.
— Аннето, — насупив брови Артур, почувши в голосі дівчини захований сміх, — я ж не вірю таким дурницямі
— Мовчи, Аннето, ось я розповім сама. Артуре, то правда, що дід мій з матерньої сторони, барон Герман Арнґейм, багато знав найскладніших наук; до того ж був за голову таємничого суду, що його називають Фемгеріхт; ви за нього напевно чули. Одного разу увечері чужинець, що його переслідували аґенти цього суду — про суд краще мовчати взагалі — прибіг до замку та просив захистити. Мій дід, довідавшись, що то великий вчений, охоче відчинив браму, а перед судом клопотав вирок відстрочити. Вони вкупі працювали, і коли наблизився реченець, розлучаючись гість із хазяїном, просив привезти до замку дочку, щоб востаннє з нею попрощатись. А барон пропонував лишити дівчину в себе, зглянувшись на її сирітство та сподіваючись ще чогобудь навчитись. Данішменд, її батько, дав свою згоду й покинув замок, бо мусів з'явитись до суду, що був у Фульді. Що далі було з ним — невідомо; може барон Арнґейм його врятував, а може спіткали його меч та мотуз. Персіянка одружилася з своїм опікуном. Вона таки трохи не зважала на місцеві звичаї, їй подобалось глузувати з дурних німецьких пань, які чувши, що вона размовляє по-перському та арабському, ладні були мати її трохи чи не за відьму. Тим то за неї силу-силенну сплітали чуток. І того нещасливого дня, коли вона померла, до справи була причетна баронеса Штейнфельд. Вона перед тим з нею посварилася; тут уся справа в отруті.
— А опал? А вода, що їй бризнули в обличчя? — спитав зацікавлений Артур.
— Коли бабуня зомліла, цілком природно, на неї бризнули водою, а щодо опалу, мені також оповідали, ніби він втратив свій блиск; проте кажуть, цей дорогоцінний камінь завсіди від отрути гасне. Оце все й спричинилося до цілих леґенд навколо ймення перської дівчини, створило якусь казку.
— А?.. а?.. Ви нічого не сказали…
— Про що? — запитала господиня.
— Про вашу появу минулої ночі.
— Хіба ви ще не догадались? Мій батько, що брав запальну участь у справах країни, викликав ненависть багатьох дуже могутніх осіб, тому він тут не може з'являтися. До того й з братом не хтів зустрічатись. Коли ми приїхали до Німеччини, повідомив, щоб я прийшла до нього на перший поклик. В кімнаті в Графслусті я знайшла листа, де згадувалося за таємний вихід, отой, із каміння; його легко було відкрити. Сюдою я вийшла до брами, тоді до лісу й знайшла батька на призначеному місці.