— Чужинче, тепер прощаюсь востаннє. А чи ви знаєте, де шукати батька?
— В заїзді «Крилатий Олень», — похмуро відповів Артур, — а де він є в тому великому місті — не уявляю.
— А ти не знаєш? — спитала Анна управителя.
— Я? О ні, не знаю ні Страсбурга, ні його заїздів!
— Ну ти принаймні розмовляєш по-німецькому, — розгнівалася Анна, — можеш краще розпитати, зроби це, будь ласка!
Знизавши плечима, управитель пішов до міста шукати, де є заїзд «Крилатий Олень».
І хоч вони, власне, були в самому Страсбурзі, і від управителя відділяла їх відстань дуже мала, встигли проте кинути один одному кілька останніх слів.
— Прощавай… — прошепотіла Анна, — ось, візьми… і будь щасливий! А він мурмотів безліч ніжних слів, приймаючи її дарунка, та Анна вже від'їжджала, а перед очима виріс управитель:
— Йди сюди, я відшукав заїзд! Поспішай, мені ніколи!
Він поїхав уперед, Артур своїм конем мовчки за ним до міського перехрестя, де широка вулиця перетинала ту, що нею вони над'їхали з надбережжя від берега.
— Ось і «Крилатий Олень», — показав управитель на величезну дошку, що трохи не всю посідала вулицю. — А далі, гадаю, тобі стане своїх очей!
Більше не додавши й слова, він помчав назад до свойого загону.
Очі Артурові мимохіть повертали за ним, але згадавши за батька, він потомленому коневі дає остроги й за кілька хвилин прибув до «Крилатого Оленя».
XXIII
Гуди, скорботний дзвоне!
Немає сил давно.
Розбите хворе серце
Вже не болить воно…
Лише омана — краси принада
Запона чорна на сцену пада.
(Старовинна пісня).
В «Крилатому Олені», в Страсбурзі, як і взагалі геть по всіх тогочасних заїздах імперії, так само неуважно ставились до потреб подорожніх, як і в Джона Менґса. Але Артурові молодощі, врода, справили велике вражіння на низеньку кремезну, червонощоку дівчину, господареву дочку. Сам господар, товстий, старий чоловік, не вставав з свойого дубового крісла у вітальні. І молоденька господиня виявила таку дбайливість, що аж сама зважилась перейти брудним двором показати Артурові, де стайня. А коли юнак запитав за батька, вона, навіть, завдала собі труднощів пригадати, що саме такий, як він каже, мандрівник приїхав до них напередодні увечері й розповідав, ніби чекатиме на молодого товариша.
— Я зараз пришлю його сюди, — мовила низенька дівчина й на вустах їй з'явилася посмішка. Так, сталося диво — дівчина ще й усміхнулася.
Вона слова додержала. За кілька хвилин старий Філіпсон увіходив до стайні.
Вони кинулись один одному в обійми.
— Сину! Любий! — скричав старий англієць. Звичайної стриманости не було й сліду, вибухнуло природнє почуття. — Я завсіди любив бути з тобою, а сьогодні мільйон разів щасливіший побачити тебе, після таких перешкод, таких небезпек… Ще більше радію, що ти над'їхав у ту мить, коли ось вирішиться наша доля. За кілька годин ми довідаємось, на що можна сподіватися від бургундського герцога. А… ця річ — із тобою?
Артурова рука мимохіть спершу почала шукати те, що лежало ближче до серця — Анниного подарунка. Та вмить схаменувся й дав батькові скриньку, що були її втратили й потім знову знайшли в Ля-Фереті.
— Небезпека стерегла близько, — промовив Артур, — як я спинявся в одному замкові й там починались події, бунт… Але дякувати долі, все, як бачте, гаразд.
— Терням усіяний путь наш, — обізвався батько, — мене також спіткала пригода — загроза була страшна… Це минулої ночі, потім тобі розповім. А оце вранці виїхав був і вже безпечно дістався сюди; тепер поклопотався про охорону, що проведе нас до герцогського табору біля Діжона, а ввечері, гадаю, станем йому перед очі. Коли ж останні надії наші не справдяться, ми подамось до Марселя, звідтіля до Кандії, або на острів Родос і будемо вдвох собі жити. Бо як немає змоги Англії допомогти…
Він не скінчив і в тривожній задумі замовк. Артур схилив голову. Мовчав. Батькові слова наче відкрили перед ним завісу, що за нею — темна безнадійна ніч. Так засуджують злочинця на вічне ув'язнення, викидаючи його з громади, позбавляючи всіх радощів життя.
Старий Філіпсон сказав, що хоче трошки перейтися. Син залюбки приєднався до нього.
Проходячи містом повз величезний собор, вони побачили, як це буває по всіх католицьких країнах, силу жебраків біля входу. Деякі мали такий нужденний вигляд, що старий Філіпсон потягнувся до кешені. Висока жінка біля самісіньких дверей протягнула також до старого руку. Він поклав їй більшу монету, срібну.