— Я лише чув, що на це сподіваються, — відповів Оксфорд, — і мав на увазі, що наслідки для нашої справи — лихі.
— Так, Едвард переїхав! — сказала Маргарета. — Зухвалець вимагав від Людовіка, французького короля, корони держави, немов би вона йому належала за правами спадщини, корони, що її дано було мойому бідолашному чоловікові, коли він ще був у колисці…
— Виходить, напевно англійці у Франції? — спитав Оксфорд. Голос звучав глухо, стривожено. — Кого ж він привів із собою?
— Усіх найлютіших ворогів нашого роду. Брехливого, підлого Георґа, що його він називає герцог Кларенський, кривавого Річарда, розпусного Гастінґса, Ґоварда, Станлея — одно слово ватажків усіх зрадників…
— І… і? я не маю сили питати… Бургундія має намір до них приєднатися і об'єднатися з йоркським гостем проти Людовіка?
— Я маю таємні відомості, — відказала королева, — цього не буде.
— Яке щастя! — скричав Оксфорд. — Едвард Йоркський — я не хочу гудити хоч би й запеклого ворога — відважний ватажок, але він не Генрік III, ні Чорний Принц, ні навіть Генріх V Ланкастерський, що його нащадкам служитиму довіку. Хай Едвард повоює з Людовіком без Бургундії. Що й казати, і Людовік не герой, а проте добрий напрочуд політик, може, ще страшніший за нашої політичної доби, ніж сам Карло Великий. Людовік не зважиться на такі битви, як під Крессі, Пуатьє, або Азінкуром. Коли Бургундія з нами, Едвард може втратити Англію. Але що робить Карло?
— Він загрожує Німеччині, — відповіла Маргарета, — його військо скрізь по Льотарінґії, по всіх головних містах та фортецях.
— А де Ферранд де-Водемон — хоробрий юнак, що б'ється за Льотарінґію, ніби з права від матері, Йоланди Анжуйської, вашої сестри?
— Він утік чи до Німеччини, чи до Швайцарії.
— Хай Бургундія начувається! — сказав досвідчений граф. — Бо коли він знайде собі товаришів у Німеччині та погодиться з одчайдушними швайцарцями — Карлові Бургундському буде поважна загроза, а він і в гадці цього не має собі. А ми тепер покладаємось на самого Карла, наша остання, єдина надія. Коли він зменшить свою силу цілком непотрібними бійками, наша надія вмирає разом з його могутністю. Мої друзі в Англії поклали, поки нічого не робити, аж одержимо з Бургундії військо та гроші.
— І це ще не головне, — відповіла королева. — Надто побоююсь я політики Людовіка XI, бо коли мої шпигуни мене не дурять, він уже потайки пропонував Едвардові мир на сім років, обіцяючи величезні гроші на підтримання Англії за йоркською родиною.
— Цього не може бути, — заперечив Оксфорд, — з такою бо армією, яку має Едвард, ганьба йти з Франції не спробувавши повернути свої колишні володіння.
— Та воно то так, такої думки був би законний державець, але не Едвард, що підло привласнив йому не належне. Кожен порив вітру з Англії несе йому страх, нагадуючи, що можуть збуритися ті, над ким він незаконно тримає владу. Він не зможе спокійно спати, аж повернеться із своїм військом до Англії. З Людовіком не воюватиме. Той ладен бо запобігати його ласки, принижуватись перед ним, дарувати величезними грішми — той політик, політик. А Едвард жадібний золота, жаднюга страшенний!
— То швидче нам треба скінчити справу з Карлом Бургундським, — свазав Оксфорд, — Я помчу до Діжону. Такій армії, як Едвардова, треба кілька тижнів, щоб перейти назад. І можливо, вона перезимує у Франції, хоч би й мир. Я візьму тисячу вояків із Фляндрії й подамся до північної Англії, де маємо так багато друзів, до того ж допомога з Шотляндії… Західні графства тримають нашу руку й на перший поклик стануть до зброї. Зберуться валійці — й розквітне ще Червона Троянда, і на всю Англію пролунає крик: «Хай живе король Генрік».
— Ох, — мовила королева, — не чоловік, не друг, тільки син моєї свекрухи та валійського ватажка. Холодний, хитрий. Та що подіяти — аби лянкастри. Помститись йоркам, а там можу вмирати.
— Отже, ви хочете, щоб я пропонував Карлові все, як ви писали. Коли він довідається за мир між Францією та Англією — це вплине на нього найбільше.
— А проте, обіцяй усе. Я добре його знаю. Він хоче ширити й ширити свої володіння. Тому він вдерся до Гельдерну, тому він зазіхає на мізерні рештки Провансу, що в мойого батька. Він хоче змінити герцогську корону на корону великого державця. Скажи йому, що Маргарета допоможе, що батько мій, король Рене, дасть йому Льотарінґію та що з моєї згоди оголосить його своїм спадкоємцем Провансу, скажи… скажи, що старий поступиться своїми володіннями йому того дня, коли герцогське військо сяде на судна до Англії. А королю Рене — маленький прибуток на життя серед музиків та віршів. Інших потреб він не має. Мої ще менші — помста йоркам, тоді можу вмирати. А за потрібну нам невелику суму золота дай йому діяманти. Ручись йому чим хочеш у всьому іншому!