— Які документи?
— Ну… документи!
— Ага, — сказав Сі Омар. — Розумію. — Він устав і почав нишпорити по кишенях, наче документи лежали там, і досить було тільки сягнути рукою… Насправді ж він лише заховав сто франків і вийняв меншу купюру. Розплатився. Склав схему машини й рушив до дверей.
— Ходіть за мною, — кивнув він Оті.
Вони зупинилися біля автомобіля.
— Отже… — почав Сі Омар і обернувся. Позад них стояла Віветта. — Сідайте, трохи проїдемося.
Вони сіли, й Сі Омар увімкнув мотор. Віветта лишилася на тротуарі.
Сі Омар зупинився за рогом, поклав руки на кермо і мовчав.
— Я не дезертир, можете не боятись, — сказав Ота.
— Я не боюся, — відповів Сі Омар. — Але такі речі краще обговорювати без свідків.
— Я втратив документи тільки через свою необережність, — сказав Ота. — Я пущу вам цю машину. Але мені потрібні документи. Наперед. У руки.
— Чому?
Ота знизав плечима.
— Я бачу, ви мені не вірите, — сказав Сі Омар. — То чого я маю вірити вам?
— Хтось із нас двох повинен вірити, — сказав Ота. — Ви можете піти на такий ризик. Ви сильніший.
Сі Омар поправив краватку.
— Ви так думаєте? — Він уважно подивився на Оту. — Фотографію маєте?
— Маю, — сказав Ота. Зуби в нього почали цокотіти, і він просунув між них язик, щоб приглушити цей звук. — Зараз я вам її дам.
Вони повернули назад. Ота побіг до готелю. На сходах сиділа заплакана Віветта.
— Перестань, Віветто, — сказав він задихано, — цьому немає ціни.
— Ні, Ото! Не їдь нікуди, прошу тебе! На колінах благаю! — Вона й справді хотіла впасти перед ним навколішки. Він підняв її. Вона обхопила його шию. — Залишся в мене! Присягайся, що залишишся! Ми поїдемо кудись-інде, в мене будуть гроші, багато грошей… Ота розсердився.
— Не роби цього, я не люблю!
Він вирвався, але вона знову заступила йому дорогу.
— Отямся, дурепо! Я ж нікуди не їду, а коли й поїду, то всього на кілька днів і знов повернуся.
— Ні, ти не повернешся!
— Пусти! — гримнув Ота. — Чого доброго, нас іще побачить хазяїн, і тоді…
— Нехай! — Вона розмазувала по щоках сльози разом з косметикою. — Мені вже все одно.
Ота це знав.
— Тим краще! — Він біг, перестрибуючи через два східці. А коли за хвилину повернувся, Віветти на сходах уже не було. Він полегшено зітхнув. Віддав Сі Омарові фотографію.
— Коли ви приїдете по мене?
— Післязавтра.
— З паспортом?
— Ще не знаю, чи це буде паспорт. Але щось привезу.
Вихлопна труба стрельнула газом, і якусь мить здавалося, що машина крутить хвостом, наче цуцик. Потім Сі Омар поїхав, а Ота стояв і дивувався сам собі, звідки в нього взялося стільки сміливості. Певно, тут відіграв свою роль відчай, а може, й анісетта. Однак він зважився на рішучий крок і тепер матиме все або нічого.
Дві ночі до нього над ранок приходила Віветта. Вона вже не плакала й не заклинала його. Боялася, що тоді він піде зразу. Він пригрозив їй цим, стискаючи кулаки, і кричав, аж поки вона не схилила покірно голову; він мало не божеволів з нею; а іноді серце його краялося на шматки через близьку розлуку; тоді він брав у долоні її коси, цілував їх і бавився ними.
— Це мої змії, мої кайдани, — казав. — На них я вишу, тримаюся за них, щоб не впасти в прірву. Ти знаєш, що таке прірва? Це велика діра в землі. У нас є така, і ми називаємо її Мацоха.
— Ма-со-кха, — повторила Віветта.
— По-французьки це «maratre», — пояснив він, але не був цього певен, бо «maratre» По-французьки мачуха, а прірва називається Мацоха. Потім він подумав, що це дуже несправедливо: для поганої матері у всіх мовах є назва, а для поганого батька немає. Наче поганих батьків не буває зовсім! Узяти хоча б Віветтиного батька-офіцера, який покинув свою дочку на поталу іншим офіцерам, щоб вони з нею брутально жартували, коли не гірше. А це ж була така хороша, гарна дочка, мала такі ніжні, тендітні руки й так палко мріяла, щоб її хтось щиро покохав. З неї була б прекрасна сестра-жалібниця. Всі її любили б, усі поранені офіцери, і їм було б байдуже, що вона напівкольорова. Можливо, хтось із них навіть одружився би з нею.
Але Ота відразу ж подумав, що той офіцер перестав би її любити, тільки-но видужав би… а якби й не перестав, то мав би вдавати, що перестав, бо з нього сміялися б його товариші. І можливо, саме ті, яким вона приносила їсти й витирала мокре чоло, можливо, саме вони й кепкували б із нього. Адже як тільки людина перестає обходитися без того, хто доглядав її, як тільки спинається на власні ноги, то думає, що спіймала бога за бороду. А якщо вона й не думає так, то все одно в ній озивається той, хто, повернувшись до Європи, глузуватиме з іншого офіцера, який приведе смагляву жінку. Бо в середовищі офіцерів є люди, які дивляться, хто сміється, а хто ні. І той, хто сміється, для них таке саме бидло, як і той, хто злигався з арабкою й любить її. Зрештою з того офіцера сміялися б усі, крім неї, Віветти.