— Дякую, — сказав Ота. — Але я такий дурень, що боюся. Не сердьтеся.
Пан Лукас, знизав плечима.
— Як хочете, силувати не буду. Я хотів тільки прислужитися вам, щоб ви почували себе тут як удома.
— Знаю, — сказав Ота. — І щиро вам за це дякую.
Вони попрощалися біля машини. Пан Лукас знов усміхався.
— Скажіть Сі Омарові, що ви були в мене й зробили мені добру послугу. Що я йому дуже вдячний. До побачення, Базілю. Приїжджайте знову. Я певен, що ви передумаєте.
Він сунув Оті в кишеню двадцять франків, поплескав його по плечу й пішов.
Повернувшись додому, Ота розповів Сі Омарові, що полагодив панові Лукасу вбиральню. Сі Омар реготав, аж за живіт хапався. Але справа з машиною, яка виготовляє таблетки, вже серйозно непокоїла його.
— Ворушіться, Базілю! — наполягав Сі Омар. — Робіть, що хочете й що вмієте, аби тільки машина скоріше почала працювати. Я в цьому зацікавлений!
Ота обіцяв, проте не знав, що робити, й знову порпався в мотлоху на складі. Знайшов там труби, з яких можна було б виготовити підставку, коли б був зварювальний апарат. Думав уже, що доведеться їхати до Марракеша, де автоген є напевне, що там він пробуде з Віветтою день-два й повернеться як переможець… коли до складу вбіг Мустафа, тримаючи в руці чавунний фланець. Може, це воно?
— Ні, Мустафо. Але ти добра душа, — сумно сказав Ота. «І, здається, не дурний, — подумав. — Весь час пам'ятаєш про це. Якби був дурний, то вже давно забув би».
Мустафа розчаровано дивився на нього, і Оті раптом майнуло в голові, що, певно, треба було почати не з того: не показувати Мустафі схему, домагаючись, щоб він уявив собі деталь, а показати саму деталь. Ота взяв клапоть паперу й повів Мустафу до помольної машини в майстерні. Стояв вечір, у майстерні було тихо й безлюдно, тільки Ісмет-бей бігав між плювальницями, наче миша, за якою ганяється кіт.
— Дивись, Мустафо, — почав Ота.
— Що ви тут хочете робити? — зупинився біля них Ісмет-бей.
— Я спробую його дечого навчити.
— Кого? Цього бовдура?
— Так. Цього бовдура.
Ісмет-бей запищав, як миша, й знову заметушився по майстерні.
— Дивись, Мустафо. Оце нога машини. Не така, яку я шукаю, проте схожа. Бачиш?
— Бачу, пане.
— А тепер подивись на неї збоку. На що вона схожа? — Ота в загальних рисах накреслив схему підставки: — Воно чи ні?
— Воно, пане!
— Ідіть звідси геть! Забирайтесь обидва до дідька! — вигукнув Ісмет, знову зупинившись біля них. — Я вам кажу, щоб ви забиралися звідси до дідька.
— Гаразд, Ісмет-бею, — погодився Ота. — Тільки ви біжіть попереду і покажіть нам дорогу, щоб ми мали з вас хоч якусь користь.
Ісмет підскочив… а тоді раптом вибіг, наче й справді хотів показати їм дорогу до дідька.
— Він п'є, Мустафо?
— Ні, не п'є, пане.
— Дивно… Тепер ми вже з тобою знаємо, який вигляд має ця штуковина збоку. Але цього мало. Ми повинні подивитися на неї ще й згори. А згори вона має інший вигляд. Можливо, отакий. — Ота накреслив нову схему. — Схоже, Мустафо? Ні, дивися спочатку на машину, а потім на схему…
— Схоже! — засміявся Мустафа. — Схоже, пане!
— Слава богу. Отак, Мустафо, креслять деталі машин. Раз збоку, раз згори. Або й з кількох боків, якщо вони не однакові. А іноді й косо, щоб, бачити, який це має вигляд, коли дивитися віддаля. — Він накреслив перспективну схему. — Впізнаєш?
— Так, пане, — тихо мовив Мустафа. — Впізнаю, пане.
— Чудово, Мустафо! В тебе розумна голова. А тепер поглянь на зображення деталі, яку ми шукаємо. Отака вона збоку. Отака згори. А отака, мабуть, коли дивитися на неї віддаля. — Він розгорнув схему машини для виготовлення таблеток і скраєчку накреслив перспективний план. — Тепер ти вже можеш її собі уявити? Вже знаєш, що я шукаю?
— Так, пане, — відповів Мустафа.
— Напевне знаєш?
— Напевне, пане.
— І ти не кажеш це тільки для того, щоб мене втішити?
— Ні, пане.
— Якщо це правда, то я дуже радий, Мустафо.
— Я теж, пане. І це правда.
— А як ти гадаєш, Мустафо, ми її знайдемо?
— Знайдемо, пане. Іншаллах. Якщо дасть аллах.
Вночі Ота думав про Віветту, про те, що вже вдруге так жорстоко повівся з нею, мабуть, іще жорстокіше, ніж у Каса, бо там він узяв від неї харчі, а в Марракещі повернув їй штани, які вона йому подарувала. Тепер він любив її набагато дужче, ніж тоді, в Каса. Якщо підставка не знайдеться, він зможе поїхати до Марракеша. Що більше вія думав про це, то палкіше прагнув, щоб той день швидше настав. Зрозумівши, що він сьогодні вже не засне, Ота взяв детектив і почав читати.