— Стоп! — Сі Омар підніс руку, але тільки-но Ота зупинив машину, розсердився, нащо той її зупинив. — Давайте вийдемо, — запропонував він і взяв Оту за лікоть. — Тут надто великий шум.
Він завів Оту до своєї бібліотеки — кабінету — канцелярії, кивнув йому, щоб сідав на шкіряну подушку, а сам пірнув у крісло і втупив очі в годинник із зозулею. За хвилину встав, вийняв із шафи пляшку й дві великі пузаті чарки.
— Вип'ємо, Базілю? — І налив у чарки коньяку.
Вони цокнулися. Випили. Очі Сі Омара перескочили з годинника на Мекку, потім на Ніагару й зупинилися на портреті Наполеона.
— Ці чарки вигадала велика людина, сам Наполеоні Він пив тільки коньяк, це вам, певно, відомо, Базілю? Відтоді їх називають «наполеонівками», і той, хто знає справжній смак коньяку, п'є його тільки з них. Ще одну?
— Охоче.
Вони закурили. Потім знову цокнулися, й «наполеонівки» радісно дзенькнули, бо були на чотири п'ятих порожні.
— Ви розумна людина, Базілю, і я вмію це оцінити, — сказав Сі Омар. Тепер він дивився на вишите речення із корану й хрускотів пальцями. — Я вже вас трохи вивчив, і мені соромно…
— Чого? — запитав Ота.
— Що я дав вам так мало за цю машину. — Він витяг гаманець із крокодилячої шкіри й добув з нього п'ятсофранкову банкноту. — Будь ласка.
Оті з несподіванки перехопило подих.
— Беріть, Базілю, — всміхнувся Сі Омар.
Але Ота тримав в одній руці сигарету, а в другій чарку Наполеона, і поки зміркував, що йому робити, Сі Омар витяг з гаманця ще одну банкноту на п'ятсот франків.
— Тоді отак. Вистачить?
— Атож! — вигукнув Ота. — А за паспорт… ви не вираховуватимете?
— Хіба тоді, коли будемо прощатися, Базілю. — Сі Омар усміхнувся, блиснувши гарними зубами. Довкола носа в нього рясніли дрібненькі блискучі крапельки.
— Спасибі, — затинаючись, сказав Ота. — Ви справжній джентльмен, і я вам за це віддячу. В усякому разі намагатимуся…
— Ну звичайно. Саме на це я і розраховую, — полегшено зітхнув Сі Омар. — То як, іще по одній?
Вони випили і розійшлись, обмінявшися ще кількома люб'язностями. Повернувшись до своєї кімнати, Ота ліг на ліжко і майже одразу заснув. А коли прокинувся, то помітив, що стискає в жмені тисячу франків і що все це не сон, а дійсність. Сі Омар дав йому тисячу франків за одне тільки слово. За слово «ганжа»!
І раптом йому все стало ясно.
«За цим словом криється щось нечесне. Ганжа — це щось лихе. Мабуть, контрабанда. Щось таке, від чого негарно тхне. Більше я нічого не знаю…
А Сі Омар подумав, що я знаю все і що буду його шантажувати. І, щоб заткнути мені рота, дав тисячу франків.
Тисяча франків, боже! Тисяча франків! Ось я тримаю їх у жмені, вони мої, а в кишені лежить закордонний паспорт з моєю фотографією. О боже, тепер у мене є, по суті, все! Майже все те, що я втратив у Каса! І до того ж, чудове місце, де мене ніхто не цькує, де я сам собі пан, де за місяць я, можливо, одержу ще тисячу, або за два, за три, це вже байдуже. У мене є документи, буде багато грошей, і цілком можливо, що я колись іще матиму авторемонтну майстерню, хай невеличку, без неонової вивіски, зате з Віветтою…
Тільки мені все-таки хотілося б знати, що воно таке, ця ганжа чи кіфі. Дуже хотілося б, і не тому, що це якась бридота, а тому, що я їй усе завдячую. Гроші, документ. Бо коли б я не був потрібен Сі Омарові, він не дав би мені паспорт».
Ота замкнув гроші до валізки й вийшов у коридор. Але за дверима згадав про свою першу валізку, яка зникла разом з документами і чотирма тисячами франків, миттю повернувся до кімнати й довго стояв над валізкою, міркуючи, куди б надійно заховати гроші. На думку не спадала жодна ідея. Стіни були голі, мов долоня, жодної картинки. Тільки шафа, ліжко, стілець і круглий стіл… Нарешті він склав обидві п'ятсотфранкові банкноти в маленькі квадратики й підклав їх під ніжки шафи. Однак і це його не задовольнило. Ніколи не передбачиш, що може статися, отже, краще тримати готівку в двох різних місцях і хоч половину носити при собі. Але на фабриці він ходив без піджака, й носити п'ятсот франків у кишені штанів йому не хотілося… Подумав, що зробив дурницю, купивши замість пристойного гаманця японську авторучку, проте, з другого боку, гаманець дуже легко хтось міг у нього поцупити…
Ота ще хвилину міркував, а тоді розпустив кілька стібків у поясі штанів, склав одну банкноту в довгу вузьку смужечку і застромив її за підкладку. Впевнившись, що вона не випаде, другу залишив під ніжкою шафи. Бездоганною схованкою це назвати не можна було, однак іншого виходу він не бачив.
Вийшов надвір. Було душно, і йому нестерпно захотілося випити італійського вермуту, яким його недавно пригощав пан Лукас. Пішов до Сі Омара просити дозволу поїхати до ель-Бадіра по обіцяний килим. Оскільки йшлося про пана Лукаса, Сі Омар не заперечував і зрештою позичив Оті свій легковий автомобіль.