Ота видерся на мур. Це було неважко, бо в глибоких щілинах між цеглинами він легко знайшов опору для пальців ніг.
По той бік і справді був сад. Ота впізнав це по розкошланих кулях гранатових кущів і верхівках пальм, які вимальовувалися в темряві. Ота стрибнув у цю темряву…
Йому здалося, що він летить надто довго, значно довше, ніж мав би летіти, що падає в прірву… і, пойнятий жахом, розпростер руки, щоб за щось ухопитись. Але руки не знайшли нічого, і він важко впав на ліву ногу. Тієї ж миті його пронизав пекучий біль, наче в м'якуш уп'ялися три гострі голки.
«От і все», — майнуло в Оти в голові.
Хвилину він лежав нерухомо, важко дихаючи й віддаляючи ту хвилину, коли обмацає кляту ногу, яка, мабуть, переламалася.
Десь дзвеніла цикада, і цей звук нагадував свист пари, що виривається із щілини. Ота лежав на боці й відчував ще біль у плечі, але порівняно з ногою то була дрібниця — на плечі буде щонайбільше синець, а з ногою, певно, значно гірше.
До цикади приєдналася друга, вгорі на небі світились великі чорні зорі пальм між незліченною кількістю малих, ясних та мерехтливих; земля пахла червоною глиною й була тепла, мов живе тіло. Ота подумав про це, коли спробував обмацати свою ногу. Що земля така тепла й що пахощі такі незвичайні, червоні.
Торкнувшись ноги, він здивувався, що не знаходить зламаних кісток, які стирчать із-під шкіри. Він ладен був заприсягтися, що вони там є, бо його весь час кололо, наче голки, які вп'ялися в м'якуш. А насправді там не було нічого, тільки щиколотка почала брякнути. Він спробував ворухнути ступнею. Мусив заціпити зуби, щоб не завити від болю, але поворухнув. Слава богу, здається, тільки вивих.
«Ганьба, — подумав Ота. — Я — нікчемний панікер».
Йому й справді було за що картати себе, бо коли почала співати друга цикада і коли земля запахла глиною, в голові у нього майнула думка, проте він усвідомив її тільки тепер: ця земля хоч і пахне червоною глиною, вона, може, й справді червоняста, а незабаром буде темно-червона, бо якщо виявиться, що нога у нього зламана, то він застрелиться тут, під оцим муром. Тоді всьому справді настане кінець; добре, що він узяв у Хабіба пістолет…
Ось що промайнуло у нього в голові, й це була страшна ганьба. Тепер він заприсягся, що ніколи не застрелиться, навіть якби його спіймали десять разів і били до півсмерті. Нехай його б'ють, нехай заб'ють навіть на смерть, нехай відчинять браму смерті. «Я стоятиму перед нею, боронитимуся до кінця й ніколи не відчиню її сам».
Голова у нього йшла обертом, проте він усе-таки спробував звестися на ноги. З цього нічого не вийшло. Біль був такий гострий, що вся ліва нога не корилася йому. Ота знову сів на теплу землю й поліз рачки. Він побачив, що впав у яму з сипкими краями і з неї важко буде вибратися.
Та за якихсь чверть години Ота все-таки видерся нагору. Він спирався на поранену ногу, і йому здавалося, ніби він потроху звикає до болю. Біль, звичайно, не вщухав, але в Оти виникло враження, що він став не такий гострий. «Тепер я нагорі й піду шукати струмок… Ні, краще, поповзу, нащо мені напружувати ногу. Тільки, звичайно, якщо тут справді є якийсь струмок».
Ота поповз на руках і одній нозі, шукаючи в пітьмі струмок, проте натрапив на колодязь із цебром і став спускати його вниз. Ланцюг забряжчав, Ота завмер і почав наслухати. Ніде ніщо й не ворухнулося. Тоді він витяг цебро, скинув черевик й ушкоджену ногу занурив у воду. Вона була страшенно холодна і набагато приємніша, ціж у струмку.
До ранку набряк трохи стух.
Тільки-но зазоріло, Ота перев'язав вивихнуту ногу. Тут стала б у пригоді цупка пов'язка, проте доведеться задовольнитися хустинкою, стягнувши її якнайтугіше. Закінчивши цю процедуру, він відчув себе набагато краще. А втім, це, може, було тому, що тепер він виразніше розпізнавав довколишні предмети.
Світанок ще не настав, але темрява потроху рідшала. Оті здалося, що ця тепла північноафриканська ніч виповнена якоюсь ніжною імлою, що вночі крізь неї обриси предметів вирізняються так само, як обличчя вдови крізь жалобну вуаль. За хвилину ця вуаль була вже рідша. Наче вдова зняла жалобу.
Ота уважно роззирнувся.
Довкола розкинувся великий, занедбаний сад. Ліворуч стояв будинок з пласким дахом, точнісінько в такому він ночував по дорозі з Бужада; праворуч чорніли острівці пальм і кущів, зливаючись віддалік у темну суцільну пляму. Позаду височів мур, через який Ота переліз увечері, а попереду здіймався ще один, такий же високий. За ним бігло шосе; коли Ота виливав воду з цебра, до нього долинув гуркіт машини.