Ота метнувся до каюти. Пан Дантон, на щастя, хропів собі на своїх нарах — принаймні не доведеться вислухувати його патякання. Ота видерся на нари, витяг з валізи конверта з фотографіями, знову замкнув її й зіскочив униз. Може, Джоанна ще не пішла.
Та коли Ота квапливо вертався назад на палубу й помітив свою тінь, яка стрибала по східцях, він раптом зніяковів, немов побачив себе в непривабливій ролі. Сповільнив ходу. «Це безглуздя. Хіба я зірка, щоб роздавати свої фотографії? Хіба мене про це хтось просить? Чого доброго, ще покаже Монді: «Поглянь на цього дурня…»
І Ота поклав конверта з фотографіями в кишеню. Зрештою, Джоанни нагорі все одно вже не було. Тим краще. Через цю бісову англійку він, чого доброго, ще почне робити дурниці. Мабуть, усе це од вина. Два літри — це два літри, а пан Дантон випив небагато. «Зате я набрався, як губка, й забув з'ясувати з ним до кінця, як він, власне, собі уявляє ту авторемонтну майстерню. Як ми ділитимемо зиск, коли діло поведу я. Або, крий боже, збитки. І хто займатиметься дрібним ремонтом, хто перший укладе в діло гроші? Адже поставити сяку-таку халабуду, засвітити на ній неон — це ще не все…»
Він зупинився біля поручнів. З півдня, звідти, куди пливла «Менара», віяв теплий вітер, несучи з собою слабенькі, солодкаві пахощі.
«Це вже Африка, — зрадів у думці Ота. — Моє Марокко».
Вранці він заспав і не побачив, коли на східному обрії виринула Африка.
То була коричнева смуга, не товща, ніж слід олівця, проте вона поволі змінювалась, і коли над нею зійшло сонце, скидалася вже на довгу низьку стіну — така вона була одноманітна й гола. Вона росла, видовжувалась, але ще довго була схожа на низьку стіну чи насип, яким хтось оточив Марокко. Тільки о восьмій годині, коли пароплав підійшов ближче до стіни, стало видно, що це узбережжя — голі, пласкі пагорби.
На палубах «Менари» почали збиратися цілі натовпи людей, як під час відплиття з Бордо, але Ота Скала ще спав. Через те він не бачив, як люди затуляли руками очі проти сліпучого сонця, що заважало глянути Африці в обличчя так, як вони того хотіли. Та хоч вони й затуляли сонце дашком долоні, все одно побачили тільки землю без людей, без пальм, без зелених пив. А проте ніхто не розходився з палуби. Всі дивились і немовби чекали, коли з'явиться щось таке, що перетворить це сумне узбережжя на обітовану землю. Однак не з'явилося нічого, крім невеличкої білої плями, схожої на щіпку солі.
Нараз та сіль заяскріла, заблищала, й раптом виявилося, що то сила-силенна гранчастих кристаликів. А тоді стало видно, що це не кристалики, а…
Тільки тепер Ота Скала прокинувся і відчув, що пан Дантон торсає його за плече:
— Вставайте, друже, ви що, досі не виспалися? За хвилину прибуваємо в Каса!
— О боже!
Ота вибіг на палубу босий, скуйовджений, невмиваний — і побачив Касабланку.
Це було велике, сніжно-біле місто. Воно лежало на порозі Африки, складене з величезних кубів, білих, золотавих і синюватих, як бляха. Дві вигнуті дамби клешнями вгризалися в океан, однак Ота бачив у них не клешні й не портові дамби, а дві руки, обійми, які розкриваються йому назустріч. Позаду виростав ліс пароплавних труб і щогл.
— Леле! — тихо скрикнув він. — Яка краса!
— О, вона ще тільки починається, ось побачите! — всміхнувся пан Дантон і підморгнув йому лівим оком. Було ясно, що він має на увазі. А може, Оті це тільки так видалося, проте він закивав на ці слова своєю мудрою головою й глянув на свої сильні руки.
— Так, — сказав він. — Авжеж.
Після цього вони якусь хвилину дивилися мовчки на місто.
— Ах, ах, — зітхнув нарешті пан Дантон, — скільки в це вкладено праці. Будували дещо поспіхом. Проте, як бачите, місто вдалося.
Він підніс руку і трохи замріяно, скромно, але водночас і безмежно гордо всміхнувся. Так, мабуть, щасливий батько показує товаришеві доньку, яка танцює вальс на своєму першому балу. Це враження було таке яскраве, що Ота згодився:
— Що правда, то правда. Вам це місто вдалося на славу, мосьє Дантон.
І знов обидва всміхалися назустріч Касабланці, цій «Каса», як її називав пан Дантон, та, мабуть, і всі ті, кому ніколи було бавитися довгими словами, бо вони мали швидко «робити Марокко».
За хвилину до «Менари» підплив човен лоцманів, і Ота з паном Дантоном подалися складати речі. І хоч Оті ще довелося побігти вмитися, він спакувався раніше, ніж пан Дантон; власне, пакувати йому не було чого. Треба було вийняти з валізи паспорт і вкинути в неї піжаму, бритву, зубну щітку та мило.