— Добридень, — відказала вона, всміхаючись. У неї були гарні білі зуби, а на підборідді й на переніссі видніло дрібне татуювання, яке вона марно намагалася заховати під шаром пудри. — Поселяєтесь у нас?
— Звичайно! — вигукнув він. — Ви теж раді?
Вона засміялася:
— Чого?
— Що ми знову зустрілися!
Дівчина здивовано глянула на нього, але руку свою не забрала.
— Ви мене знаєте?
— А ви мене ні? — запитав Ота докірливо. Йому здалося, що вона образилася, бо на пароплаві він не звертав на неї ніякісінької уваги. Особливо вчора ввечері повівся з нею вельми нечемно. Але в таких випадках найкраще вдавати ображеного з себе. — А ви мене ні? — повторив він з гіркотою. — А я на пароплаві так шукав вас. Ви одібрали в мене сон…
Вона знову засміялася:
— На пароплаві? На якому пароплаві?
— На «Менарі»! Хіба ви сьогодні вранці не прибули з Бордо?
— З Бордо… — Дівчина вимовила останнє слово так, наче в ньому були якісь чари, нездійсненна мрія. — Я ніколи не була в Бордо і взагалі у Франції. Я весь час живу тут!
Вона раптом зареготала так нестримно, що на спині в неї застрибали коси, синьо-чорні, як асфальт.
— Перестаньте! — урвав її Ота. Він усе ще думав, що вона не признається до нього, вирішивши помститися за його принизливе нехтування. — Коли не хочете, щоб я вас жорстоко покарав.
— Як саме?
— А хоча б отак. — І він нецеремонно обняв її за стан.
— Не руште мене! — скрикнула вона півголосом. Однак не випручалась, а реготала зовсім близько, майже уста в уста. — Ідіть собі до тієї з пароплава!
— Ви знову своєї? — нахмурився Ота і, схопивши її за косу, смикнув так, що дівчина аж скрикнула від болю…
І тут він зрозумів, що вона не брехала, що й справді ніколи не була на «Менарі», ніколи не намагалася йому сподобатися, бо в тієї з пароплава були не коси, а коротко підстрижене волосся.
Проте вони були такі схожі, що він ладен був побитися об заклад…
— Хай йому чорт! — вилаявся Ота. — Не гнівайтесь, але…
— Нічого, нічого, — відказала дівчина спокійно. — Який ваш номер?
— Ви тут покоївка?
Вона кивнула головою.
— Провести вас?
— Не треба, — відповів він. — Я знайду сам.
Але дівчина все-таки пішла за ним.
— Мене звуть Віветта, — сказала вона, коли він одмикав двері.
Ота обернувся. Дівчина всміхалася точнісінько так, як та, на пароплаві. «Всі вони однакові. Я плутав арабів, а тепер плутаю й арабок, Хто в цьому винен? Вони чи я?» — подумав він і буркнув:
— А мене Ота. — Зрештою, яке це має значення, що це не та дівчина; тепер він знав її краще, ніж ту, з пароплава.
Ота зайшов у кімнату, і дівчина просунула за ним у двері голову:
— Коли вам буде щось треба, гукайте. Дзвінок тут не працює.
— Я так і думав. — Він почав роззиратися. Це була вузька келія з ліжком і відчиненого шафою.
— Що саме ви думали?
Ота обернувся. Дівчина все ще стояла.
— Нічого, Віветто. До побачення.
Він зачинив двері, крутнув у замку ключ і визирнув з вікна. Побачив повінь пласких дахів і терас, розташованих подекуди вище, подекуди нижче, наче дивні сходи, які нікуди не ведуть. З кухні йшов такий густий сморід, що, здавалося, його можна було помацати рукою. Ота зачинив вікно, сів на ліжку й подивився на відчинену шафу. Вона була порожня й лишиться порожня…
Він устав і спробував її зачинити. У нього нічого не вийшло, бо замок був зіпсований. Притримуючи стулку рукою, Ота озирнувся, щоб узяти клаптик паперу і затиснути ним дверці. Паперу ніде не було. Ота відступив, і шафа знову відчинилася, видавши звук, схожий на зітхання.
— Дай мені спокій, — сказав він уголос і ліг на ліжко. Проте дивився не на стелю, а на відчинену шафу. «Ти просиш валізи, одежі, негіднице! Але одежі я не маю, валізи не маю й паспорта теж не маю… Нащо я його, дурень, вкинув у митниці до валізи! Чому не поклав у кишеню? Мабуть, за звичкою. В Епінаку він весь час лежав у валізі, чого б я з ним носився… Що ж усе-таки мені тепер робити? Я в Страсбурзі й не в Страсбурзі. Зрештою, це не так важливо… Головне, що буде далі».
В номері було душно, мабуть, від розпеченого даху. Ота встав і знову відчинив вікно. Сморід із кухні вдарив йому в ніс. На блідо-голубому небі не було ні хмаринки, і над дахами й терасами тремтіло прозоре марево. На одній терасі лежала гола дитина, а більше ніде ні душі.
Нічого. Тільки спека.
Ота скинув сорочку й пішов до умивальника, щоб освіжитись. Коли він одкрутив кран, вода бризнула на всі боки. Гарна робота. Нічого не скажеш! Він поволі вмився й тільки після того згадав, що в нього немає рушника. Нема мила, приладдя для гоління і навіть зубної щітки! «Що ж, мило й рушник, можливо, принесе Віветта, а про приладдя для гоління нічого й мріяти; а втім, буде непогано, якщо я запущу бороду. Тоді мене цей чортів поліцейський не впізнає, навіть коли я гратиму з ним у шахи. А от зубна щітка… Та я її не купуватиму, якось обійдуся! Скільки в мене, власне, зосталося грошей?»