Що вона від нього захоче за цей шматок шинки? Що візьме? Задурно нема нічого.
— Взагалі нема нічого задурно, — мимрив він, намилюючи щоки. — У всьому світі… Віветто! — покликав, бажаючи знати, що вона схоче за цю жуйку. Побачив у дзеркало, як вона ввійшла, уже знову спокійна, як ще з порога глянула на стіл, як уста її розтягайся в усмішці. І тієї ж миті його пойняла страшенна злість на себе за те, що він з'їв шинку, що дозволив нагодувати себе, мов цуцика. Рвучко обернувся до Віветти.
— От бачиш! — заплескала вона в долоні. — Так тобі куди краще!
Віветта вже казала йому, «ти», вона посмілішала.
— Не «тобі» а «вам»! — крикнув Ота. — Для тебе я завжди «ви»! Затям собі це!
— Так, — мовила дівчина.
— Мосьє! — вигукнув він.
— Так, мосьє. — Віветта стояла біля дверей, дивилася на нього розширеними від страху очима.
— Скільки коштує це м'ясо?!
— Ніскільки.
— Мосьє!
— Ніскільки, мосьє.
— Voilа. На! — Він сягнув рукою в кишеню. Там було тільки два папірці — десять і п'ять франків. Подав їй п'ять франків. — Бери. Бери, кажу!
Вона взяла, але з місця не зрушила.
— Іди, — буркнув він. — Іди, прошу тебе, — тихо повторив. Усе тіло його вкрилося потом. Він відчував, що грає роль, якої до пуття не знає, яка йому не личить, у яку ніхто, а тим більше вона, Віветта, не вірить і ніколи не віритиме.
— Іди, Віветто, — сказав він утретє.
Вона опустила очі:
— За готель матимете чим заплатити?
— Хай це тебе не турбує, — відказав він весело.
Йому здавалося, що вийти із цього скрутного становища може допомогти тільки веселість, — щира чи вдавана, байдуже.
— А якщо не матиму, то знаю, де можна переночувати задурно.
— В Бідонвіллі? — запитала вона.
Ота її не зрозумів. Коли він говорив про нічліг задурно, то мав на увазі парк.
— Бідонвілль? Де це?
— Тут, у Каса. Недалеко.
— А що це таке?
Вона здивувалася:
— Ви не знаєте, що таке бідон?
Ота насупив брови. Він знав, що бідон — це бляшана посудина з герметичною кришкою, але це все одно нічого не говорило йому. Що ж таке Бідонвілль? Місто бляшанок? Чи, може, місто, де ці бляшанки продають або заповнюють?
— А що роблять у тому Бідонвіллі? — запитав він.
Віветта знизала плечима:
— Нічого особливого. Сплять, їдять, кохають…
— От і чудово. Коли в мене все буде гаразд, ми підемо туди разом. Домовились?
— Домовились, — кивнула вона, але не засміялася, хоч Ота цього щиро прагнув.
— Ну добре. — Він підійшов до неї й поцілував у губи. — Це як підпис на папері.
— Так. — Нарешті вона засміялася.
— А тепер іди, йди!
Ота зачекав, поки Віветта зачинить за собою двері, а тоді упав на ліжко, вп'явся нігтями в долоню й засичав, наче від болю. Насправді це було нервове збентеження, сором за себе і щось іще, чого він не міг визначити. «Я дурень! Я блазень! Спершу дозволяю дівчині себе нагодувати, а потім плачу їй за це, немов багач, пхикаю, почуваю до неї жаль і хочу помиритись».
Він раптом підхопився, замкнув двері й почав квапливо мити губи. Тут усі заражені, всі без винятку. А тим більше отака дівка. Потім помився весь. Стало трохи легше, він майже заспокоївся. У ньому щось змінилося, він відчував, що вже інший, ніж кілька днів тому; здавалося, навіть цей коротенький і побіжний контакт з Африкою наповнив чимось його жили, мозок. Чимось чужим, що розливалося в ньому, мов гарячка, проти чого бунтувала його кров, хоч те чуже хвилинами й перемагало. «Що ж воно таке? Зіпсованість? Навіженство?.. Ні, швидше недовіра. Коли людина вперше бачить нове місто, це залишає в ній якусь тінь. Або скоріше осадок… А коли з нею трапиться ще й таке, як оце зі мною, то зневірюється в усіх. В усіх! Довкола саме шахрайство й бруд. Більше нічого. І це викликає почуття гіркоти. Таке гостре й сумне, що, здається, вже не варто й жити на світі».
Ота підійшов до вікна. Хтось унизу закричав, що знову зіпсувався холодильник; це був голос тієї огрядної жінки, хазяйки, їй сердито відповів хазяїн, що холодильник повинен працювати, інакше вони розоряться, й що Ляфорж ідіот і злодій!
— Цей бовдур нічого не тямить! Порпається в холодильнику через день і ніяк не може дати йому ради. Чи, може, робить це навмисне. Гадає, що я краду і на мені можна розжиріти!
— Навмисне він цього не робить, ти перебільшуєш. Але то дурень. У Франції продавав бублики, а тут — інженер. Тут інженером називає себе кожен невіглас! Коли я пробуду ще рік у цій країні…
Хтось причинив двері, й голоси змовкли. Але Ота все ще стояв біля вікна. Отже, цей Ляфорж у Франції не заробив би й на шматок хліба, а тут ремонтує холодильники, можливо, навіть має солідну фірму. «Це справді здорово. Тут він інженер по холодильниках, хоча нічогісінько в них не тямить. Це справді нахабство! Шкода, що мені його бракує! Я б їм показав. Спокійно зійшов би вниз: «Так, а тепер п'ятдесят франків на стіл, і я відремонтую ваш холодильник! П'ятдесят і ні франка менше!» Та я на таке не здатен. Коли в чомусь не тямлю, то ніколи по візьмуся за це. Як не щастить, то не щастить: я лагодив, мабуть, усе на світі, крім холодильників. Ще не лагодив тільки холодильники…»