Чорт, виходить, я знаю про це таки немало! І коли виявиться, що діло не в холодильнім агрегаті, можна ризикнути! Господи боже, зроби, щоб холодильний агрегат не був зіпсований!»
Ота підхопився. Було ще рано, але більше він не міг чекати. Мав дізнатись, у чому заковика — в моторі, в термостаті чи, крий боже, в холодильному агрегаті. У нього було таке враження, що від цього залежить усе його життя, його майбутнє і взагалі все. Від такої кумедної, дрібнички! Відчиняючи двері, він пообіцяв собі не показувати, коли не зможе полагодити. Треба поколупатися. Спробувати витиснути з хазяїна все, що вдасться — якнайбільше харчів, нічліг на якнайдовший час, — а тоді накивати п'ятами. Можливо, навіть без грошей.
У кінці коридора Ота загледів Віветту, яка саме вийшла з дверей, заспана й боса.
— Доброго ранку, — всміхнувся він. — Хто тут спить?
— Я, — відповіла вона. — Хто ж іще.
— Можна подивитись?
— Можна.
Але він не пішов туди. Мабуть, це й справді була її кімната. Зрештою, йому до цього байдуже. Він думав уже про інструмент, який учора хазяїн назбирав по всіх кутках. Цього було мало: кілька викруток, молоток, тупе зубило, французький ключ, трубні ключі, паяльник і шматок олова, яке лишилося тут іще від попереднього хазяїна.
На сніданок Ота одержав шматок хліба, масло й чай, швиденько все проковтнув і побіг до холодильника, який стояв у маленькій кімнаті, захаращеній усіляким мотлохом і літографіями Лурда. Приблизно за годину він уже знав, що справа не в моторі. Ліворуч за відчиненими дверима видніла хазяїнова спина. Згорблена над стойкою, вона нахилялася то сюди, то туди, й здавалось, це була спина пекельного священика, який править месу біля вівтаря, повного пляшок. У дверях сиділа хазяйка — руки складені на животі, на голові жовта мочалка, — й розказувала, що їй у цій країні ніщо не слугує — ні нирки, ні шлунок, ані… ані…
— Це, мабуть, через те, що ви мало рухаєтесь, мадам, — чемно зауважив Ота, пильно дивлячись у мотор, який, здавалося, був цілком справний.
— Скажіть, будь ласка, куди тут людина може піти!
— До міста, мадам, на прогулянку.
— І вештатися серед арабів? Дайте мені спокій. Не знаю чому, але я їх боюся.
— Ну, ну, — сказав Ота і подивився праворуч, на другі відчинені двері, за якими видно було двір. Туди він, мабуть, і гайне, коли остаточно впевниться, що заковика в охолодженні.
Витерши спітніле чоло, Ота поволі почав розбирати мотор. Просто так. Перед обідом знову його зібрав і ввімкнув без термостата в розетку. Мотор запрацював. Він таки був справний.
— Готово? — обернувся хазяїн.
— Де там! Які ви швидкі. Все таке занедбане, що просто страх. Я ввімкнув для того, щоб перевірити, чи він працює, а потім…
Він не знав, що робитиме далі. Усе залежало від того, чи холодильник холодитиме, коли мотор працює. Якщо холодитиме, значить, усе гаразд — холодильний агрегат у порядку. Якщо ні, Ота загрузне в цьому по вуха.
— Не думайте, що я дозволю вам длубатися цілих два дні! — сказав хазяїн. — Це Ляфорж…
— Ляфорж — не Ляфорж. Завтра вранці ваш холодильник працюватиме, і я візьмусь до водогону.
— Гм, — буркнув хазяїн. — Це ми ще побачимо.
— Звичайно, побачите!
Ота сів на підлозі й прислухався, як пряде мотор. Це було майже смішно. Наче в казці, коли приходить богиня долі й пряде над немовлям нитку життя. Тут цим немовлям був він, богинею долі — мотор, а холодильник — таємницею. Ота не міг уже далі витримувати цієї непевності й, відчинивши білі дверці, нахилив до них обличчя.
Зсередини війнуло холодом. Отже, агрегат холодив, і причина була в термостаті, у вмиканні. Тепер він уже був певен.
Ота причинив дверці й підвівся. Його залила хвиля радості, хоч він і розумів, що радіє передчасно, бо ще нічого не виграв. Навіть більше — знову трохи не попав у халепу через свою дурну голову: вона геть утратила розум від страху. Коли мотор не вмикається автоматично, хоч йому нічого й не бракує, то вся заковика, мабуть, у вмикачі, і це цілком логічно, до цього він мав додуматися з самого початку й не панікувати так…
«Отику Скала, — сказав він подумки, — тобі від цього треба якось одвикнути. Бо ти й справді кінчиш у Легіоні!»
Він уперше визнав, що десь глибоко у нього засіла думка про Іноземний легіон як про крайній вихід. Досі, до цієї» хвилини, він навіть не припускав її. Мабуть, тому, що міг це собі дозволити — незабаром він триматиме синицю в жмені. І хто знає, може, ця синиця висидить маленьких синичат! Може, хазяїн подобріє, коли холодильник запрацює, може, накине щось, а якщо й не накине, то хоч похвалиться перед знайомими, якого має в домі спритного й дешевого фахівця. І в Оти знову буде робота. Потім знов і знов, аж поки одного чудового дня не засяє неоновими огнями фірма «Ота Скала, холодильники, Касабланка, Марокко».