За хвилину Ота готовий був побитися об заклад, що чує його не в уяві, а насправді. Він рвучко випростався.
Пан Дантон стояв біля стойки й блаженно обвівався солом'яним капелюхом із картатою стрічкою. Але тієї миті, коли Ота виринув з-під стойки, капелюх раптом зупинився й затулив обличчя Дантона так, що секунду було видно тільки круглі, курячі, перелякай і очі.
— Собако! — просичав Ота по-чеськи, відштовхнув хазяїна й двома стрибками опинився перед паном Дантоном.
Той запищав, як миша, пригнувся, прослизнув у нього під руками й побіг до дверей. Він устиг іще перекинути Оті під ноги столик, й Ота, перечепившись, упав, вдарився лобом об стільницю, і в очах у нього потемніло.
Коли він підвівся, перед ним стояли троє чоловіків у беретах. Заступивши йому дорогу, вони щось кричали і вимахували руками.
— Пустіть мене, бовдури!
Оті довелося пробиватися силою. Поки він дістався до дверей, то перекинув два столики з кухлями. Брязкіт у пивниці стояв такий, наче валився весь дім. Ота пірнув Під водопад із скляних кульок. Вулиця була порожня, тільки білий хлопець запопадливо крутив педалі велосипеда й по тротуару дріботіла жінка, затуливши обличчя вуаллю.
Ота мить постояв, не знаючи, куди бігти, потім звернув ліворуч, може, через те, що вулиця вела вниз. На розі зупинився. Пана Дантона і слід прохолов.
Ота знову побіг ліворуч, але за кілька метрів зупинився. Марні зусилля… Він весь тремтів, і серце його гучно калатало.
— Собака! Проклятий собака!
Голова в нього йшла обертом, як у п'яного.
— Собака!..
Троє чоловіків стояли під пивницею й реготали. Ота повернувся. Хазяїн розставляв порозкидані стільці. Вгледівши Оту, він обернувся й почав на нього кричати.
— Цей собака… — важко зітхнув Ота, зовсім не слухаючи, що кричить хазяїн. А той кричав про якогось негідника й поліцію. Щось про клієнтів.
— Це злодій, а не клієнт! Він обікрав мене, собака!..
Хазяїн вирячив очі.
— Забирайся геть, поки цілий! — Він погрозливо підняв стілець. — Швидко, бо я за себе не ручуся! Ще тільки цього бракувало, щоб якийсь заброда нищив мої меблі й виганяв із пивниці клієнтів!..
— Там мій піджак.
— Ось він! — хазяїн скочив за стойку і кинув Оті в обличчя його зжужмлений піджак. — І щоб духу твого тут більше не було, негіднику!
— Я, звичайно, піду. Але спершу маю одержати десять франків! Я їх заробив!
— А дулю! — загорлав хазяїн. Волосся в нього стало дибом. — Дулю! Дулю! Ще чого захотів! Тікай, поки я не покликав поліцейського!
Троє чоловіків у беретах повернулися до пивниці й іржали, як жеребці. Хазяйка сиділа на своєму звичному місці; здавалося, вона приросла до табурета.
— Не кричіть, уже йду, — тихо мовив Ота.
В голові у нього все так переплуталося, що коли він дійшов до завіси на дверях, то зупинився й почав шукати ручку. Троє чоловіків знову заіржали. Ота пішов вулицею в тому напрямку, в якому біг за паном Дантоном. Вулиця некруто спускалася вниз.
На розі його наздогнала Віветта.
— Ото, зачекай! — Вона схопила його за рукав піджака. — Ото, приходь за годину туди, де ми зустрілися вчора. Я ходжу тією дорогою щовечора.
— Гаразд, — пообіцяв він, хоча знав, що не прийде, бо в цьому нема ніякого сенсу.
Вона, здається, це відчула:
— Але щоб неодмінно, чуєш? Я відведу тебе до Мусси, там тобі буде добре!
— Гаразд, — пообіцяв він знову.
— Отже, до побачення, Ото!
— До побачення, дитино.
Вона й справді була наче дитина. Бо іноді могла до такого додуматися… Він навіть не обернувся. Вона просто зникла з його думок, її витіснив той собака Дантон. «Треба було мені, дурневі, зачекати й не сполохати його, треба було спершу підкрастися зовсім близько й тільки тоді стрибнути. Або зачекати ще хвилину, коли він піде геть, а потім тихенько вийти за ним і схопити його за комір! Отоді б я з нього щось витрусив, якщо не гроші, то хоч паспорт!»