— Для мене важливе не штучне світло, для мене важливий Монді! Тільки помітить це — одразу ж вижене або наполовину зріже премію.
— Що робить Монді?
— А що він іще може робити? Капості, більш нічого. А ти як? — Здавалося, Каміль тільки тепер помітив Оту й зморщив позшивані брови. — Вигляд у тебе не дуже…
— Через те я й вирішив поголитись.
— Добре, — сказав Каміль. — Я тебе підожду.
Було приємно відчувати на обличчі лоскотання мильної піни, та ще приємніше було мати друга, який жде і з яким можна про все поговорити. «Він неодмінно на щось розщедриться, цей добряга Каміль, щонайменше на пачку сигарет і чашку пристойної кави. Це поставить мене на поти. І я буду в формі, коли доберуся до Ляфоржа. А що це додасть мені віри в собі й витримки. «Дорогий пане Ляфорж, — скажу я, — ви, безперечно, добрий ділок, але вам потрібен фахівець, який справді розуміється на холодильниках, і цей фахівець стоїть перед вами. А якщо не вірите, то біжіть до готелю «Страсбург» і подивіться…»
В цю мить Ота з болем усвідомив, що не піде ні до якого Ляфоржа, що це абсолютно зайве: він не зможе ні на що послатися, нічим похвалитися, бо Віветта вже, напевне, смикнула за нитку й холодильник не працює. Отак. І він сам собі нашкодив.
Перукар хотів ще напудрити підборіддя, однак Ота відмовився. Злякався, що Камілеві набридло його чекати, що вулиця порожня і тепер нема нікого, хто міг би хоч трошки допомогти.
Розплатившись, Ота вийшов із перукарні. Каміль стояв перед дзеркалом і оглядав свої нафарбовані скроні. Повернувся до Оти:
— Ти посвіжішав. Маєш набагато кращий вигляд, ніж я.
— Облиш, Камілю, — сказав Ота, ледве зводячи дух. — Ніхто нічого не помітить, якщо ти сам не розтеленькаєш.
— Монді, можливо, ні, а Фавлер помітить.
— Який Фавлер?
— Той, що зустрів нас тут, партнер Монді. Це страшенний жаднюга. І до всього, ще терпить збитки.
— Мало публіки?
Вони пішли довжелезною брудною вулицею, що вела до порту.
— Справи його, може, й пішли б гаразд. Але погано те, що… — Каміль обернувся до моря, яке синіло аж до обрію. — Бачиш отой крейсер і міноносець?
— Бачу, а що з ними?
— З ними нічого, — засміявся Каміль не дуже весело. — Та на них є команда чудових боксерів. Їх п'ятеро — один найлегшої ваги, два напівсередньої, один напівважкої й один середньої. Самі зірки, чемпіони французького морського флоту. Вони тут усього три дні, а вже першого вечора рознюхали про нас і помірялися з нами силою. Боже, якби ти знав, що вони зі мною робили!.. Той жеребець так мене молотив…
— Ну, ну, не плач, — сказав Ота. — Такий старий лис, як ти, скрізь зуміє дати собі ради.
— Воно тільки так здається, — сплюнув Каміль. — Я погано бачу на ліве око, і в цьому моя біда. А той негідник помітив це ще під час першого раунду й пішов на мене з лівого боку. Удар за ударом, свінг за свінгом. Боже… Гадюці теж добре дісталося, і Марселеві. Монді мусив заплатити першого й другого вечора. А вчора ми вирішили не виступати. Ця матроська наволоч граючись розправилася б із нами. Сам розумієш, хлопці молоді, у чудовій формі, ситі, ніякого клопоту, дисципліна, тренування. Фавлер уже хоче накивати п'ятами, переїхати в інше місце.
— А куди саме?
— Хіба я знаю? Кудись, де немає моряків.
Вони йшли поволі, перевальцем. Здавалося, що Каміль нікуди не поспішає, тим більше до Монді Перрейри і Фавлера. Схоже було, що справи його кепські. Можливо, у нього зовсім немає грошей або їх так мало, що він не захоче розлучитися навіть із, п'ятьма франками.
Не захоче зробити те, на що сподівався Ота і чого водночас жахався.
Каміль закурив і почастував Оту сигаретою.
— Мені б твої очі і твою молодість…
— Ну й що б ти з ними робив?
Каміль розвів руки і всміхнувся так щасливо, що його важко було впізнати.
— Все! Все на світі. Все.
Це було смішно. Чи, може, не смішно, але ці слова так роздратували Оту, що він ледве стримував лють.
— Знаєш, хто ти, Камілю? Бовдур. Бовдур! Ось що ти зробив би! — І Ота сердито скрутив дулю. Та в ньому нараз щось зламалось, він почав шморгати носом і витирати його долонею, як шмаркач.
— Що з тобою? — запитав Каміль.
— Нічого. Просто я змушений вступити до Легіону, бо нічого іншого для мене тут уже немає.
— Не дурій! — сказав Каміль.
— Я не дурію! — І Ота почав схвильовано розповідати, що з ним скоїлося після того, як він зійшов на берег. На превеликий подив, ця історія видалася йому страшенно наївною.
— О боже, — мовив Каміль. — А я думав, що ти спритніший. Ти голодний?
— Ні. Але мої нерви не витримують. Мене наче побили.