Каміль завернув до кав'ярні. Вони сіли за столиком на тротуарі, пили смачну каву й дивилися на двох арабських хлопчаків, які повзали попід столами, збираючи в паперові мішечки недокурки. Каміль курив і мовчав. І Ота мовчав, думав, що Каміль уже, мабуть, — не озветься. Але Каміль озвався, сказав, що тут страшна спека. Ота закивав головою — так, так, спека справді страшенна, і на рингу, мабуть, не можна витримати. Каміль не сказав ні «так», ні «ні», й тоді Ота запитав, що за людина Фавлер, англієць чи хто?
— Ні, — похитав Каміль головою, — Фавлер з Алжіра й каже, що він ельзаський дворянин.
І знову запала тиша. Каміль мовчки курив, і тоді Ота з відчаю запитав, що за людина Монді Перрейра. А коли почув, що це португалець, поцікавився, як він платить. Каміль відповів, що це залежить від того, наскільки хто йому потрібен, бо Перрейра свиня, і Марсель щодо цього мав слушність.
Ота заплющив очі й пригадав, що Марсель — це той чорнявий худий коротун із канарковим шарфом на шиї. Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу… Він не знав, як знову перевести мову на Перрейру, Фавлера і взагалі на бокс. Невдовзі Каміль розплатився, і вони встали.
— Куди ти тепер? — запитав Ота.
— Додому, — відповів Каміль.
— Тоді бувай.
— Не дурій, — сказав Каміль. — Ти підеш зі мною, і ми спробуємо щастя в Перрейри.
— Хоч я й без документів?
— Гм… — Каміль мить подумав. — У Монді Перрейри скрізь друзі, й у Фавлера теж, мабуть, якось уладнають, якщо, звичайно, захочуть.
Вони рутили поміж столиками до тротуару, й Оту охопила незвичайна радість, яка швидко змінилася страхом, що Монді його не візьме й що знову пропадуть усі надії… Водночас він потерпав, що Монді його візьме, а Гадюка поб'є на смерть… Вони зупинилися перед готелем «Ля Куполь». Порівняно із «Страсбургом» це був замок, але вичовгані килимки свідчили їіро те, що власник замку давно вже розпрощався з вищим світом.
Ідучи вестибюлем, Ота думав про Джоанну Перрейру, бо тільки думка про неї допомагала прогнати від себе страх. Це буде чудово, коли він опиниться біля неї. Особливо тепер, після Віветти. Вони — як світло й тінь.
Ота схопив Каміля за лікоть:
— Послухай, ти, мабуть, знаєш: чому Джоанна вийшла за Монді?
— Бо вона нітрохи не краща за нього.
— Брехня!
Каміль зупинився, повернув до нього голову і облизав губи.
— Мабуть, нітрохи не краща, — виправився він. — Хто може зрозуміти жінок…
Каміль рушив до ліфта, але замість відчинити двері зупинився перед дзеркалом і ще раз старанно пригладив пофарбоване волосся.
— О боже, який у мене вигляд! Зрештою Монді візьме тебе, а мене викине… Та ні, — він обернувся і засміявся, — іду, це я жартую. Чого б він мене викидав, у нього й так мало людей.
— Хіба Фавлер нікого не привів?
— Тільки одного, якогось чемпіона Корсіки. Але втік Густ.
— Густ? — здивувався Ота. Це був той навіжений латиш з очима, в яких, здавалося, сиділи дві мухи. — А куди?
— Мабуть, до Легіону.
Ота зупинився на сходах.
— Оце здорово! Хтось рятується від Перрейри в Легіоні, а я рятуюсь від Легіону у Перрейри. Ну й сміхота!
Каміль постукав у двері.
— Хто там? Заходьте! — почувся голос того штукаря, Монді Перрейри.
Каміль просунув у двері голову:
— Шефе, я привів вам боксера.
— Де ти його підібрав?
— Унизу в кафе. Він хотів побитися зі мною об заклад на пляшку коньяку, що нокаутує Гадюку.
— Давай його сюди!
Каміль обернувся до Оти.
— Заходь. — І відступив, даючи йому дорогу. Очі їхні на мить зустрілись. Ота ще встиг побачити, що райдужні оболонки у Каміля смугасто-жовті, як тигряче хутро, і переступив поріг.
Раймундо Перрейра у мокрій од поту шовковій сорочці й краватці з вогненними смугами сидів за столом, поклавши ногу на ногу, і їв горіховий торт. Мовчки глянув на Оту. Вусики-олівчик, приліплені під самісіньким носом, погойдувалися вгору-вниз, наче поплавок на хвилі.
— Добридень! — чемно привітався Ота.
— Ого! — вигукнув Монді. Дожувавши, він хвилину висмоктував те, що застрягло в зубах; звук цей був схожий на цвірінькання птаха.
Ота несміливо озирнувся. Біля вікна, засунувши руки в кишені і подзенькуючи монетами, стояв високий рудуватий чоловік; він мав усіяне ластовинням обличчя і кутасте підборіддя.
Біля другого вікна, спиною до кімнати, стояла Джоанна. Сонце мінилось у її волоссі, й вона була точнісінько така, як Ота її собі уявляв: вона була світло, а всі інші — тінь.
— Ого! — повторив Перрейра, запихаючи в рот останній шматок торта. — До нас прийшли гості. Фавлер! — повернувся він до рудого. — Погляньте на це спортивне диво. Це той джентльмен, що поклав Гадюку фолом, а потім витиснув з мене премію.