Ота обернувся до Маріо.
— Тобі тут подобається? Тут, у Каса?
— Цілком, — відповів Маріо. — Абрикоси тут перший сорт. Бери ще.
— Охоче.
Але Ота не взяв. Щось примусило його обернутись. У дверях стояв П'єтро Сокко, Гадюка. Ротик маленький, як квітка, руки опущені вздовж тіла, кулаки трохи не сягають колін.
— Яка приємна несподіванка, — мовив він неквапливо, вп'явшися в Оту зеленими очима. — Ти знову захотів скуштувати моїх кулаків? Пізно, та все-таки.
— Я ждав, коли ти знову зведешся на ноги, — відповів Ота.
— Мадонно! — зареготав Гадюка. Він розчепірився, пальці рук застромив за пояс довгих штанів. На ньому була стара майка з гадюкою. — Мадонно! Коли писатимеш своїй дівчині, не забудь нагадати, що тебе поховають у Марокко.
— Головне, що не поруч тебе.
— Прошу вас, облиште дурні балачки, — невдоволено озвався Маріо. — Краще візьміть…
У цю мить до кімнати вбіг Марсель Петіжан. Рвучко відчинивши двері, він ударив ними Гадюку в спину, але не звернув на це ніякісінької уваги й побіг просто до свого ліжка. Зупинився лише тоді, коли побачив Оту.
— Чорт, ми, здається, знайомі, правда? Авжеж, знайомі. Тебе взяли замість Густа?
— Та начебто.
— Оце так новина… — сказав Марсель, проте не докінчив і люто озирнувся. — Хто качався на моєму ліжку? Часом не ти?!
— Ні, — відповів Ота. — Це Каміль.
— Так от, — буркнув Марсель. — Щоб тобі було ясно з самого початку: я забороняю навіть торкатися моїх речей! — Він скинув сорочку, залишивши на шиї лимонний шарф, зав'язаний ковбойським вузлом, і почав витирати спину рушником, наче після ванни. — Чорт, там справжнє пекло… Чого ти так на мене вирячився, Гадюко? Хочеш загіпнотизувати?
— Тебе ні. Мене, — мовив Ота. — Хоче, щоб у мене завтра впали руки. Хоче послати мене на той світ.
— То чого ти не відчиниш ним двері? Чи, може, боїшся? — посміхнувся Марсель і замахав перед Гадюкою рушником. — Киш! Щезни, хробак! Ти тут не дома!
— Свята діво, тут справжня колекція шимпанзе! — засміявся Гадюка. — Коли б це не звучало як жарт, то… — Він підніс до носа кулак, значуще понюхав його і вийшов.
Марсель кинув рушник на постіль, приліпив долонею пластир, який відклеївся від щоки, і глянув на Оту:
— Між нами, це не хробак, а дикий звір, і він затаїв на тебе злість. Будь з ним обережний.
Ота безтурботно засміявся.
— Ніхто з вас не хоче першосортних абрикосів? — запитав Маріо. — Залишилося всього чотири штуки. Але я вже не можу.
— То відпочинь, Наполеоне, — всміхнувся Марсель. — Не треба все жерти одразу. — Він повів очима по кімнаті, а тоді звернувся до Оти: — Де твої речі? Чи ти, може, прийшов, як до шинку?
— Майже. Всі мої речі пропали, — відказав Ота й знову розповів свою історію.
Маріо підвівся, підійшов до вікна; хвилину повагавшись, він заходився доїдати абрикоси. У нього були міцні волохаті ноги, груди, як панцир, і трохи короткі руки, які він підняв, щоб вітер з моря дув йому під пахви.
— Ну от, — зітхнув віп і викинув мішечок з кісточками на вулицю. — Все. Абрикоси — моя слабість.
Марсель зареготав, слухаючи Оту:
— Ну й дурень же ти! Чотири тисячі франків! Знаєш, що ти міг тут за них мати?
— Де там, — відповів Ота. — Я саме того й прийшов до тебе, щоб ти мені про це сказав.
Він сів на Густове ліжко. Потім поклав голову на край подушки, подалі від ямки, яку Густ витиснув головою. Та обличчя його все одно зсунулося туди, і він заснув, міцно тримаючись за бильце ліжка, немов боявся, що воно від нього втече.
Пополудні вони виїхали до Рабата. Сиділи у відкритій машині на дошках Фавлерової розбірної сцени й рингу. Вітер куйовдив усім волосся, тільки в Марселя воно було змащене брильянтином і скидалося на чорний шолом. Машина мчала по шосе, відполірованому десятками тисяч авто, ліворуч синіло море, праворуч розіслалася безлюдна коричнево-зелена рівнина. Моро й рівнина були весь час однакові, й через те здавалося, наче машина стоїть на місці і тільки шурхотить шинами. Зразу ж за Каса Ота побачив скелі, де позавчора купався перед тим, як піти до Віветти, але це коротеньке видиво промайнуло і лишилося позаду, в безповоротному минулому, де йому й належало бути. Ота не хотів про це більше згадувати. Шлунок його був повний, десь попереду, в незнайомому місті, чекало ліжко, на яке він матиме право лягти і яке у нього ніхто не відбере, хіба що Гадюка. Про Гадюку, про поєдинок із ним, від якого залежить усе, він тепер-думав весь час.