Ота сів у маленькій кав'ярні, яку помітив тільки тепер — так старанно вона була захована в олеандрах і жасминовій гущавині. Дивився на океан, на далеке містечко, на річку внизу, на вітрильники, які пливли по ній, а потім, повільно повернувши вітрила, перетинали морський поріг.
Звідкись виринув араб у сніжно-білому плащі з капюшоном, з чорною фескою на голові, й уклонився Оті.
— Добридень, пане. Я офіційно уповноважений гід і показував місто вже багатьом знаменитим чужинцям. Ім'я моє — Юсуф бен Мустафа, пане. Я розкажу про Рабат усе, що вам треба про нього знати. Рабат — найгарніше місто Марокко. Тут резиденція султана й уряду. Цей сад називається Удайя, — він в андалузькому стилі. Ця річка — Уед-бу-Регрег. Місто по той бік — Сале…
Араб досконало володів французькою мовою. У нього був тихий, підлесливий голос, і його приємно було слухати. Приємно й спокусливо. Каміль раптом кудись відійшов… Туди, де нема ні олеандрів, ні жасмину, ні художника, ні багатих іноземців, ні Юсуфа бен Мустафи. «Важко навіть повірити, що можуть з людиною зробити кілька франків. А завтра мені Фавлер або Перрейра, можливо, тицьнуть у долоню двадцятифранковий папірець; а може, й два, якщо я сьогодні ввечері гарно зарекомендую себе. Тоді я зможу прийти сюди знову й післязавтра теж. Тут я про все забуду, краще погуляти тут, ніж випити вина чи коньяку».
Інший араб, одягнений набагато гірше, ніж Юсуф, приніс на бронзовій таці маленьку чашечку, з якої здіймалася пара, поставив її перед чоловіком за сусіднім столом і глянув на Оту:
— Що бажаєте, пане?
— Те саме, що ви тільки-но принесли на отой стіл.
— Непогане замовлення, — похвалив його Юсуф бен Мустафа. — Це чай із м'ятою, марокканський національний напій. Офіціант принесе до нього, певне, ще й рабатські цукерки — таких, як тут, ви не знайдете в усьому Марокко! А коли хочете…
— Не хочу, — сказав Ота. Він раптом злякався, що в нього не вистачить грошей, бо хто знає, які тут ціни. — Я нічого не хочу, дай мені спокій.
— Воля ваша, пане, — всміхнувся Юсуф. — А може, бажаєте щось інше? Я можу…
— Нічого! — вигукнув Ота.
— Не приставай до цього пана, нікчемо! — сказав по-арабському чоловік, який сидів за сусіднім столиком.
— Ну що ви, я зовсім не пристаю до нього, — відповів по-арабському Юсуф. — Я зареєстрований гід, і цей пан мене найняв…
— Не бреши, — урвав його по-арабському Ота. — Ти підійшов сам і заговорив до мене. Йди собі! Сір! Макаш фулюс!
Юсуф вирячив на нього очі, швиденько встав і пішов геть, мимрячи щось собі під носа, мабуть, лаючись.
Чоловік за сусіднім столиком зареготав. У нього був голий череп з двома жмутиками волосся за вухами, руда цапина борідка й коротка, міцна шия; коли він обернувся, в Оти майнула думка, що все — вуста, очі, борідка, волосся, ба навіть цей сміх — усе намальоване на кам'яній тумбі.
— Гарно ви відшили цього негідника! Він думав, що натрапив на простачка, а ви до нього по-арабськи. Ви тутешній, з Рабата?
— Ні. Я приїхав тільки вчора.
— В справах комерції? — Й чоловік окинув Оту пильним поглядом. — На роботу?
— Залежно, як на це дивитись. Я боксер.
— Та невже? — жваво вигукнув чоловік. — Часом не в готелі «Дю Марок» виступатимете? Я бачив у місті афіші.
— Так. Там.
— Це цікаво. Дозвольте? — Чоловік устав і пересів до Отиного столика. — Кліке.
— Дуже приємно, — сказав Ота й на мить завагався: — А я Густ Сауліт.
— Німець?
— Латиш.
— Латиш… А де ви навчилися розмовляти по-арабському?
— У Франції. Я працював разом з алжірцями.
— Ага.
Ота знизав плечима. Він тільки тепер помітив, що перед ним стоїть чашка, яка парує. Ковтнув з неї. Напій був дуже солодкий і пахучий, як бальзам.
— Мені б хотілося прийти ввечері подивитися на вас! — мовив пан Кліке, ні на мить не спускаючи з Оти пильних очей. — Між іншим, я теж дещо тямлю в спорті… У мене навіть працює колишній чемпіон. Тільки він борець.
— Ким? — запитав Ота. — Швейцаром?
— Це ви добре сказали! Ні. Не швейцаром, а наглядачем. У мене є плантація, там, на півдні, в бледі.
— І для цього вам потрібен чемпіон?
— Зовсім ні. Просто це старий борець, принаймні так він каже. Може, він бреше, цілком припускаю. Це місцевий, Ібрагім бен Хадж. Ви чули коли-небудь це ім'я?
— Ні, — відповів Ота. — Адже борців у світі багато. І чемпіонів теж.
— Ваша правда, — погодився Кліке, витяг з кишені срібний портсигар і запропонував Оті сигарету. — Ну, то як вам подобається Марокко? Не дуже, га? Ця країна не для спорту. Мине ще десять-двадцять літ, перш ніж ми цей народ чогось навчимо.