Він потис її вузьку, холодну долоню, а тоді нахилився з радості й поцілував кінчики пальців.
— Що це з вами, хлопче?
Та він уже мчав нагору, перестрибуючи через три східці.
Каміль був у кімнаті сам. Лежав на ліжку, заклавши руки за голову. Насилу підвів розсічену повіку, яка трималася тільки на пластирі.
— А, це ти, вонючка, — сказав він. — Паспорт уже маєш?
— Ще ні, але матиму, Камілю. Ти теж залишишся тут, знаєш? Мені пообіцяла Джоанна.
— О боже… — зітхнув Каміль.
— Я не брешу! Ти неодмінно залишишся! Я попросив її, й вона дала мені слово честі.
— Іди ти під три чорти, — сказав Каміль розчаровано. — Мабуть, ти таки й справді дурень. Або комедіант. Чого б це я не залишився? Ти що, повірив учора тим двом бандитам?
— Вони говорили цілком серйозно, Камілю.
— Ну то й що з цього? Хіба вони можуть тепер когось вигнати? У них же нема людей. Утік Марсель!
— Марсель?!
— Так, — буркнув Каміль. — Уночі. Йому зацідили в зуби, він не наважився дати здачі, трохи попхикав, а тоді зібрав свої манатки й накивав п'ятами.
— Але ж… Джоанна цього ще не знала! Вона не могла цього знати!
— Не будь дурнем. Перрейра саме через це й посварився вчора з Фавлером, вони трохи не побилися. Джоанна цього, мабуть, не помітила, бо думала про щось своє.
Ота почервонів.
— Ні, вона цього не знала. Бо нащо, в такому разі, змушувала мене просити… Або ти щось переплутав. Ти не любиш Джоанну…
— А хіба це має якесь значення?
— Звичайно, ні, — відказав Ота тихо. — Власне, я прийшов перепросити тебе, Камілю. За цей фол. Такого я досі ніколи не робив, Камілю. Я не вонючка… але я боявся. Страшенно боявся, що знов утрачу все. Ти не уявляєш собі, з чого ти витяг мене…
Ота замовк. Йому було дуже ніяково.
Каміль навіть не ворухнувся, тільки розплющив очі й дивився з-під пластиря. Очі були каламутні, а пластир неймовірно рожевий.
— Я знаю, що ти зробив для мене дуже багато, Камілю. А я…
Він одвернувся й зашморгав носом.
— Якщо ти збираєшся заплакати, то йди к бісу, — сказав Каміль. — Я цих комедій не терплю.
Ота встав.
— Ти подаси мені руку, Камілю?
— Нащо? — спитав Каміль. — Я вже тобі сказав, що не люблю комедій.
— Так, сказав, — мовив Ота. І пішов до дверей.
— Стій! — гукнув Каміль. — Знай, я робив це не заради тебе, а заради себе й нашої компанії. Нам потрібен був красунчик, щоб привабити на змагання жінок. Щоб прийшло більше публіки і щоб була більша премія.
— Це неправда, — заперечив Ота. — Ти пожалів мене. Ти справжній друг, Камілю.
— Підійди сюди, — мовив Каміль. — Я щось тобі скажу.
Але коли Ота підійшов до ліжка, Каміль не сказав нічого. Тільки схлипував, наче велика дитина. Він був схожий на ганчір'яиого ведмедика, позшиваного дитиною з клаптів десятьох старих ведмедів, бо в її тата не знайшлося грошей, щоб купити нового.
— О боже… — зітхнув Ота і також замовк.
Він сидів на постелі і думав про те, що ще ніколи не плакав так багато, як тут, у Марокко, на цьому карнавалі, де щохвилини виступає в іншій масці, хоч усе однаково закінчується сумно.
— Перестань, — сказав раптом Каміль, витер носа і сів. Але Ота не міг стримати сліз, і тоді Каміль узяв його за плече, трусонув, а коли й це не помогло, обняв за шию і додав: — Не розпускай нюні, ми з тобою й далі будемо друзями.
Потім Ота вмився і пішов. Йому трохи полегшало. Нагорі в номері Маріо робив присідання. Сказав, що після сніданку це дуже корисно — людина розганяє його по всіх капілярах. Саме для цього його й придумали, хіба не так?
— Так, — засміявся Ота й пообіцяв Маріо, що теж розганятиме сніданок по капілярах.
Він іще не поснідав і тому хутенько подався вниз. Тепер він почував себе набагато краще. Влетів до їдальні, як вітер. Тут було вже порожньо, тільки якийсь кремезний чоловік сидів під вікном і настромляв на виделку щось рожеве, схоже здалеку на Камілів пластир. Чоловік раптом підвів голову, і Ота впізнав пана Кліке.
— Агов! — замахав йому рукою Кліко. — Ідіть сідайте коло мене. Я ходжу сюди на копчену лососину. Готель цей поганющий, але лососину подають тут як слід. Може, замовите й собі?
— А чого ж, можна. Правда, в мене заплачено тільки за шоколад або чай.
— Частую я, — махнув Кліке ножем. — Ну, як ви себе почуваєте після вчорашнього? Не дуже, га? Я бачив вас, Густе, бачив… — Наколюючи виделкою останній шматочок лососини, він сумно похитав головою. — Ви не образитесь, якщо я скажу вам правду? Мені це не сподобалося, Густе. Зовсім.