— Охоче вам вірю, — відказав Ота мляво. — Я не Карпентьє, і я це вам…
— О Карпентьє! Краще не згадувати про цього. Але ви ніколи не будете навіть посереднім боксером. Киньте це, Густе, щиро вам раджу. Киньте і йдіть краще до мене на плантацію.
Це прозвучало так несподівано, що Ота на мить завмер, не спроможний вимовити й слова. Кліке всміхнувся.
— Звичайно, слави я вам обіцяти не можу. Проте й тут ви теж її не діждетеся. Гадаю, вам не треба цього пояснювати?
— А що ж я у вас робитиму?
Кліке поклав виделку й витер хустинкою рота:
— Все, що завгодно… Скажу вам щиро, що ви мені стали б у великій пригоді. По-перше, — ви білий, по-друге, умієте по-арабському й, по третє, ви дужий, загартований молодий чоловік, який, до всього, ще знається на моторах. Скажу вам іще: навіть якби ви були такий поганий механік, як боксер, я все одно взяв би вас.
— Чому? — запитав Ота. Він дивився то на тарілку, яка з'явилася перед ним, то на Кліке.
— Їжте, Густе, смачного вам… Чому, питаєте? Бо я бідний колоніст, який має земельну ділянку в далекому бледі й живе там тільки вдвох із дружиною. Якщо, звісно, не брати до уваги місцевих. І коли я часом їду сюди або до Феса чи ще кудись, дружина лишається сама, як палець. Погодьтеся, жінка не може ходити в поле й порядкувати робітниками. Моя дружина ревна католичка, немолода вже, делікатна французька дама. Вона їх трохи боїться, що там приховувати. Розумієте?
— Трохи, — відповів Ота. — Ви хочете, щоб я пішов до вас за наглядача, а також був охоронцем вашої дружини, так?
— Ви, Густе, кмітлива людина, — задоволено мовив Кліке, дістаючи сигарету. Він був засмаглий, але пальці його рук були білі, жирні, наче Кліке весь час тримав їх у кишенях. І лисина, і верхня половина лоба теж були білі, як сметана.
— А чому ви обрали саме мене? Чому не візьмете собі француза?
Кліке закурив і, смакуючи, випустив хмарку диму.
— Я бачу, Густе, ви з мене витягнете все: француз, котрий знає арабську мову, воліє сидіти в місті, в канцелярії, й нізащо не поїде до мене в блед. Ми — блед, зрозумійте це! Зате вас там ніхто не молотитиме кулаками! Скільки ви тут одержуєте за цю гидку роботу?
Ота мовчав.
— Мабуть, не дуже багате, інакше ви б похвалилася, — сказав Кліке прозірливо. — А я обіцяю вам повне утримання, навіть з вином і сигаретами, та ще й п'ять сотень щомісяця.
— Гроші наперед?
Кліке на мить замислився.
— Половину, — відповів він, усміхаючись. — Подумайте, Густе. Я пробуду тут до завтрашнього вечора. Готель — «Гранд-Централь».
Кліке розплатився, надів панаму й пішов. Крізь вікно Ота бачив, як він сів у свій лімузин, новий шевроле. Перш ніж рушити, Кліке розчесав гребінцем борідку й надів рукавички. Потім щез разом із своєю запізнілою пропозицією.
Чому він не зробив її вчора в саду? Мабуть, щось інше метикував — забутий портсигар був явного перевіркою на чесність; спершу поспішав, а тоді заховався за кущем… Чого ж він мовчав учора? Дурень, Ота, може, й погодився б заради Каміля!.. «Але ні, він не дурень; хотів спочатку побачити, які у мене перспективи на рингу, хотів подивитися на цей наш цирк. Так воно, певно, і є: йому треба було пересвідчитися, чи великий я злидень, щоб знати, що мені пропонувати».
Ота без особливого апетиту пив чай.
«О боже, — думав він знов і знов, — о боже, чому він не прийшов з цією пропозицією вчора? Тоді все було б інакше, і я не зробив би цієї підлоти. А тепер, виходить, я повинен тут усе кинути і їхати з ним у той блед? Тепер, коли мені вже напевне дадуть паспорт? Паспорт — надзвичайно важлива річ, набагато важливіша, ніж сотні франків… Але мати п'ять сотень щомісяця теж непогано — я що взагалі не знаю, скільки мені думає платити Монді. Зате він дав мені документи! І тут Джоанна… Отже, про це нічого й думати, я не можу поїхати, вже хоча б заради документів не можу, Кліке все одно не взяв би мене без них».
Ота вирішив викинути це з голови. І все-таки пополудні пішов до Перрейри. Застав його в компанії Фавлера — обидва мирно гортали журнали; якщо вони й справді посварилися вранці, про що запевняв Каміль, то тепер уже знов тягли в одно.
— Послухайте, шефе, — почав Ота, — чи, може, ви, пане Фавлер, я не знаю, хто з вас головний…
— Обидва, — відповів Перрейра.
— Гаразд, тоді послухайте обидва: як буде далі?
— Що як буде далі? — запитав Фавлер, не підводячи очей від журналу.
— Ну, все те, що стосується мене. Я хотів би точно знати, які мої шанси. Що ви мені платитимете й що від мене вимагатиметься. Словом, я хочу, щоб ви уклали зі мною угоду.