— Кого?
— Гадюку, звісно, кого ж іще.
— І не думайте! Сьогодні на ринг я не вийду. Не можу!
— Не мели дурниць, — відповів Перрейра. — Ти покладеш його одним чистим ударом. Він уже дістав інструкцію й розуміє, що до чого. Сьогодні він повинен програти, ти його покараєш. Це ж ясно як день. Бо що скаже про нас публіка!
— Яке мені діло до публіки! Хай дивиться на бійню, а не на мене. Я сьогодні не вийду на ринг… Хіба що завтра. Та й то буду не в формі.
— Будеш, будеш, — заспокійливо всміхнувся Монді. І, виходячи, обернувся: — Я пришлю тобі трошки вина.
За хвилину покоївка принесла вино. За годину прийшла Джоанна.
Вона сіла на краєчок постелі, дивилася на Оту блакитними очима, і йому здавалося, що він купається в блакитному, чистому сяйві. Джоанна налила йому вина. Коли подавала чарку, кінчики їхніх пальців торкнулися.
— Хлопче, хлопче… — мовила тихо, коли побачила, як тремтить його рука. — А тепер спіть, — наказала. — Сьогодні вам не можна виходити на ринг. Хоч мені й дуже хотілося б побачити того звіра біля ваших ніг, як тоді, в морі…
— Чому? — запитав він нетерпляче.
— Бо я його ненавиджу! — вигукнула вона зопалу. — Він дивиться на мене так… так… А іноді дещо й дозволяє собі…
— Чого ж ви не скажете про це чоловікові?
— Ет… у мого чоловіка й без того вистачає клопоту.
— Тоді панові Фавлеру!
Вона сумно похитала головою.
— Пап Фавлер не набагато чемніший за Гадюку.
Ота сів. Він не міг одірвати від неї погляду.
— Тут іще є я, — тихо мовив він.
Вона звела на нього очі. В них був синій океан.
— Що ви хочете зробити? Вийти на ринг?
— Можливо, — прошепотів Ота. Але в цю хвилину він думав не про сьогоднішній бій, а про неї. Вона була так близько, що він одчув на своєму обличчі її подих. І все-таки йому здалося, що Джоанна неймовірно далеко. Може, тому, що він не наважується простягти до неї руку й торкнутися її. А коли й торкнувся, то тільки крадькома, як ми торкаємося чогось коштовного, на що сміємо тільки дивитися. Наприклад, картини в музеї чи на вівтарі. Він тільки дозволив собі поцілувати їй руки.
Коли Джоанна пішла, Ота подумав, як приємно бути закоханим… та водночас і трохи чудно. Коло такої жінки стаєш вайлом і зрештою справді поводишся, як вайло. Чому це? Такого з ним іще не було, скоріше навпаки. А тепер він сидить тут, наче книжний герой, який бачить перед собою чарівну живу жінку, але думає, що вона може розтанути під його руками.
Чому воно так? Може, це зовсім не любов, а обожнювання? Або, навпаки — це любов, а те, що було з іншими, — тільки гра? Та все одно це гарно, хоч людина трохи й соромиться, бо…
Він знову повернувся до того, з чого починав, і сказав собі, що зробить дуже добре, коли перестане зітхати. Може, все якось владнається…
Ополудні Ота поголився, пішов до їдальні, сів навпроти Гадюки і, жуючи, дивився, як той запихає в маленький рот великі шматки м'яса, а потім ворушить величезним підборіддям. Рот був такий маленький, що коли Гадюка їв, то не міг розмовляти, бо в роті не лишалося місця для жодного слова. Це було добре. Ота поспішив упоратися з обідом швидше, ніж Гадюка, і з їдальні пішов одразу до міста. Купив сигарет і листівку з зображенням вежі Удайя й написав додому, що живе тепер у найгарнішому місті Африки, як король.
До готелю повертався через сад, щоб не обходити цілий квартал. Від саду будинок був у плямах, потрісканий, наче хворий на проказу, але в його тіні під деревами сиділа Джоанна, і все, здавалося, сяяло красою.
Ота сів навпроти жінки на краєчку стільця.
— Джоанно, — мовив він схвильовано, — я сьогодні вийду на ринг. Заради вас!
Вена підвела очі від вишивання.
— Ой ні, не треба, — мовила збентежено…
І подивилася повз нього.
Ота обернувся. У хвіртку входив Фавлер.
— Так, вийду! — вигукнув він і підвівся.
Поминаючи на сходах пальму і вікно, крізь яке він недавно втік од Каміля, Ота почув Фавлерів голос. Визирнув. Фавлер сів біля Джоанни й запитав, де Монді. Вона відповіла, що той пішов на масаж, бо в нього росте черево.
— Як же воно в нього не ростиме, коли він каплун, — сказав Фавлер. — А що від тебе хотів той дурник?
— Ти рано його сполохав, можна було б потішитися, — засміялася Джоанна. — Він прийшов поцілувати мені ручку й сказати, що ввечері проллє за мене на ринзі кров.
— Браво! — задоволено сказав Фавлер і погладив її коліно. — Ти моя маленька собачка.
— Фреді!
— Гаразд, гаразд, — засміявся Фреді Фавлер. — Ти не собачка, ти моя маленька курочка…