— Фреді! — Вона затулила йому долонею рота.
— Гаразд, — сміявся Фавлер їй у долоню. — Ти не маленька курочка, ти моя маленька…
Ота одвернувся і пішов геть. А коли за хвилину звів очі і глянув довкола себе, то побачив, що стоїть перед готелем і дивиться в порожнечу.
Одразу ж за витертим до блиску шосе, не відокремлене від нього ні муром, ні огорожею, ні навіть дротом, було арабське кладовище, і за ним синів океан. Коли по шосе мчали машини, здавалося, що вони прокладають собі дорогу через кладовище, точніше, давно вже проклали його — втиснули могили, які їм заважали, в землю і гарненько втрамбували, щоб загладити сліди свого лихого вчинку.
Ота перейшов на другий бік шосе. Тепер він бачив тільки кладовище й океан. Внизу кипів прибій. Крах… Вззз… Крах… Вззз… Крах…
Ота пригадав, що кілька днів тому сказав Гадюка… Оте пророцтво, що його поховають у Марокко. «Цілком можливо, що він мав слушність — ще кілька таких поєдинків, як учора, і я опинюся в землі. Та, як не дивно, мені це байдуже».
Ота засміявся й пішов стежкою поміж могил. Подекуди на них, наче на лавочках, сиділи арабки. Деякі були в чорних, інші в темно-синіх чи білих бурнусах, але всі закутані аж по самісінькі очі. Вони дивилися на океан, їли, бавилися з дітьми, гомоніли між собою, латали одяг. Унизу без упину гуркотів прибій, і можна було подумати, що це гупає якийсь велетенський молот.
Що далі Ота йшов, то дужче лунав цей ритмічний звук. Потім до нього долучилося якесь незнайоме, несамовите тріскотіння, схоже на крик наляканого птаха. Ота не знав, що це. Він ішов далі.
Нарешті зупинився серед могил на краю схилу й глибоко внизу побачив піщане, золоте, всіяне парасольками узбережжя. Прибій малював на ньому біле мереживо; під парасольками сиділи люди в купальних костюмах, інші ходили по воді, лежали на піску. На веранді ресторану три. пари у купальниках танцювали фокстрот. З репродуктора у такт їм линув спів.
Ота спустився крутою стежкою. Поки він дійшов до воріт купальні й купив собі квиток, фокстрот закінчився, і знову було чути тільки дихання прибою. Ота роздягся і побіг по дрібненькому піску. На порозі океану обернувся. Побачив схил, на ньому обриси могил. Швидко стрибнув назустріч хвилям. Вони збили його з ніг. Але він здолав їх, ліг, як на постіль, дивився в небо й казав собі, що він щасливий, бо купається в модних купальнях на березі «Атлантичного океану. З репродуктора знову полинула пісня.
Потім Ота вийшов з води, ходив по берегу, дивився на дівчат і твердив собі, що він неймовірно щасливий, бо живе справді як король, бо викупався в океані й тепер розглядає на березі красунь. Репродуктор на мить замовк, а прибій безперервно гув: крах… вззз… крах… вззз… крах…
Ота ліг, зарився в пісок по саму шию і переконував себе, що він щасливий, бо втішається життям, сонцем, океаном. З репродуктора лилася весела мелодія, і Ота перекопував себе, що тут весело, що йому теж весело… але раптом зрозумів, що все це неправда, що він нічим не втішається, що він не веселий, не щасливий, бо Джоанна — погань.
Ота встав і знову кинувся у хвилі. А тоді дивився на пари, які тaнцювaли в купальних костюмах, притулившись одне до одного. Репродуктор дико верещав. Ота побрів якнайдалі від цього місця, щоб не чути репродуктора. Дійшов аж до скель, які замикали з лівого боку пляж, але репродуктор було чути й тут. Ота видерся на скелі, зліз по той бік додолу й знову видряпався нагору, на інші скелі, проте репродуктор усе ще було чути, і це його дратувало, бо він не міг забути тих, які тут танцюють і веселяться. Ота виліз на третій, четвертий гребінь. Нарешті стало тихо. Він сів і задивився на океан. Глянув праворуч — пляжу вже не було видно. Подивився ліворуч, униз і побачив на піску серед скель двох закоханих.
Вона була білява, як Джоанна, а він чорний, як Гадюка. Ота відвернувся й подумав, що нітрохи не здивувався б, якби виявилося, що то справді Джоанна і Гадюка. Тепер уже може бути все… Але зрештою це дуже добре, що він вчасно розібрався в усьому. Принаймні знатиме, хто його оточує і з ким йому треба спілкуватися. Це корисно — знати, хто твій ворог. А Джоанна його ворог, і нічого тут не вдієш.
Він згадав Каміля, який, без сумніву, знав це — і навіть попереджав його! — який, без сумніву, знає ще багато чого і, можливо, розповів би, коли б його запитати. «Але я краще не питатиму, з мене досить і цього. А ввечері вийду на ринг, на зло їй! І нокаутую Гадюку, бо я тепер трохи знаю цього негідника, знаю, як його атакувати й чого від нього можна сподіватись. Правду кажучи, я тепер набагато сильніший, бо мені відкрились очі, і я вже не втрачу розуму, коли з'явиться ця… ця…»