— Я частую, — промимрив він. — Чорт! Вірите, я тепер дуже шкодую, що їздив до Франції і вставив ці зуби… Але, з другого боку, якби я не поїхав, ми з вами не зустрілися б… Отже, чотири плюс чотири дорівнює вісім… Цього мало, мало… Хіба… — Він затнувся.
— Хіба що? — вигукнув Ота. Він уже сп'янів, і щоки у нього палали.
— Хіба що загітувати мою сестру! — проголосив пан Дантон, випив і поставив чарку так, що вона аж дзенькнула. — А знаєте, юначе, у нас є надія! І велика.
Він раптом пожвавішав. Підвівся, пройшовся, заклавши руки за спину, біля столу, повернувся, знову сів.
— І не тільки надія. У нас є навіть певність! Мюгетта — це моя сестра — завжди мріяла про буфет, ресторан… Курочки, хоч вони й казкові створіння, все-таки здихають і смердять. До цього таки дійде. До ресторану, я маю на увазі. Скажіть самі: де краще відкрити буфет, як не біля авторемонтної майстерні! Ти приїжджаєш, просиш промити карбюратор чи ще щось там зробити, а сам тим часом біля стойки хильнеш чарчину-другу. Звичайно, хильнеш, чому б не хильнути! Тільки спочатку треба відкрити авторемонтну майстерню. Майстерня має заробити на ресторан, а не навпаки. Все дуже просто, я вже хтозна-відколи торочу їй про це. Сестрі Мюгетті… Але тепер, коли я приведу підходящого чоловіка, — вас, зрозуміло, — коли я вас поставлю перед нею, перед Мюгеттою… — Пан Дантон заплямкав губами, взяв чарку, присунув до неї другу, аж дзенькнуло, й переможно звів очі: — Що вона тоді скаже, друже?.. Нічого. Ані словечка. Витягне чотири тисячі й пристане до спілки. — Він грюкнув кулаком по столу. Широка, щаслива усмішка розповзлася на його маленькому обличчі. — Отак, друже! Справу вирішено, я вам за це ручаюся!.. Звичайно, якщо ви захочете до нас пристати, — адже нас буде троє.
— Чому б не хотіти! — випалив Ота. Вони потиснули один одному руку.
— І звичайно… — додав пан Дантон, — звичайно, якщо ви справді ці гроші маєте. Не подумайте чогось поганого, але молоді люди іноді вміють тільки хвалитись…
Ота почервонів.
— Ви хочете їх побачити?
— Так, хотів би, — сказав пан Дантон чемно, однак наполегливо.
Ота озирнувся. Поки вони розмовляли, їдальню заповнили люди, і навпроти тепер сиділа група засмаглих пасажирів у баскських беретах. Ліворуч випивали двоє, яких Ота подумки назвав комівояжерами, бо вони поводилися на пароплаві, наче вдома; праворуч якийсь зморщений дід чистив ножем нігті, злодійкувато озираючись, немовби чинив бозна-яке неподобство.
— Не обов'язково тут, — мовив пан Дантон і підвівся.
Море все ще було неспокійне, хоча сонце вже висіло над самим обрієм, наче великий апельсин. Воно поволі сідало і нарешті долішнім краєм торкнулося обрію. Тут сонце на мить зупинилось, викликавши у тих, хто на нього дивився, дивне враження, ніби воно от-от покотиться по океану. Проте сонце тільки хвилинку перепочило, а тоді почало занурюватись у воду тихо, без сичання, хоча й було розпечене.
Коли від нього лишився тільки окраєць, пан Дантон обернувся до Оти.
— Гарне видовище? Я дуже люблю дивитися на захід. Удома, на фермі, в нас є плаский дах, на який я майже щовечора сходжу, закуривши сигарету. Певна річ, там вид на сонечко не такий казковий, як тут, а все одно я втішаюся ним, бо загалом я людина скромна і не позбавлена фантазії. А коли сонечко сяде й довкола западе ніч, я дивлюся на шосе, по якому мчать авто. Це гарна картина. Кожне має двоє велетенських очей і гуде, гуркоче, що тут мав би бути ресторан і авторемонтна майстерня. Проте у нас поки що нема нічого, крім курячої ферми, і авто мчать далі. Хе-хе! І тоді у мене теж стають велетенські очі, і я бачу авторемонтну — біленьку — майстерню, з кольоровою вивіскою… Отак-то воно, друже, хоча ця мрія — моя таємниця, про яку я розповідаю тільки вам, бо іншим соромлюся. А втім, можливо, й даремно. Можливо, саме це і є сучасна поезія, як ви гадаєте?
— Можливо, — відповів Ота. — На віршиках я не розуміюся, хоча думаю, що відчую, коли трапиться щось гарне. А щодо грошей…
Він засунув руку в нагрудну кишеню. Вони стояли в сутіні за рятувальним човном, але з вікон їдальні першого класу падав сніп світла, в якому пан Дантон міг виразно побачити ріжки чотирьох папірців по тисячі франків, які лежали в потертім Отинім гаманці.
— Дякую, — сказав він задоволено. — Справу залагоджено.
— Ба ні, не залагоджено, — заперечив Ота. — Тепер покажіть свої. Не сердьтесь, але я хочу, щоб усе було справедливо. Тобто щоб була рівність.
— Атож, атож, — широко всміхнувся пан Дантон. — Як тільки дістанемося до Сеттата, ви побачите їх у банку й зможете навіть помацати. Тут я таких грошей, звісно, не маю; не міг же я взяти з собою до Парижа всю свою готівку. Від неї, мабуть, небагато б лишилося. — Він зареготав, постукуючи пальцями по брезенту, напнутому на човні. — Але тепер, коли ми зайшли так далеко, я хотів би дати вам одну пораду. У своїх і в ваших інтересах: ради бога, прошу вас, будьте обережніші й не носіть гроші весь час при собі. Отак у кишені. Тут аж кишить голодранцями, і кожен з них злодій. Ви не повірите, яка спритна в них рука. Покладіть кудись…