Вийшло «не візьме».
Він закурив сигарету, щоб хоч трохи заспокоїтись, подивився на араба-ліфтера, який стояв біля ліфта, наче статуя, одягнений у ліврею з позолоченими ґудзиками… і знову почав ворожити…
Але ліфтер поїхав нагору, і перш ніж спустився знову, повернувся Кліке.
— Добридень, Густе! — вигукнув він добродушно. — Ви все-таки прийшли! Все-таки! Я знав, що ви прийдете. Те, що у вас діється, справді нікуди не годиться. Вчора я знову ходив на ваш бокс. Це не по-християнськи. Більше того, це зовсім не гідно білої людини!.. Не сприймайте цього особисто, ви білий, і довели це тим, що порвали з ними. — Він сів і почав розчісувати борідку густим гребінцем із панцира черепахи. — Можете бути певні, ви не прогадали, я дам вам білу роботу. А де ваш багаж?
Ота підняв рюкзак, удаючи, що він досить важкий.
— Це все?
— Так. Решту довелося залишити в готелі… І документи теж.
Гребінець на мить застиг у борідці Кліке:
— А чому, цікаво?
— Паспорт мій у шефа, в імпресаріо. Я мусив утекти потай, бо він мене б не відпустив. Я уклав з ним довготермінову угоду.
— Гм… — Кліке сховав гребінець у кишеню й затарабанив пальцями по бильцю крісла. — І ви згодні їхати отак, без речей? Без нічого?
— Так. Згоден. Повною валізою похвалитись я все одно не можу. Я вбога людина, це вам, гадаю, зрозуміло. Інакше я не погодився б їхати з вами у ваш блед.
— Навіть без документів?
Ота кивнув. Серце калатало в нього десь аж у горлі. Він відчував, що Кліке пильно дивиться на нього, і йому стало млосно.
— Так, пане Кліке, бо інакше я не вирвуся від Перрейри. Хочете — я поїду з вами. Не хочете — шукайте собі когось іншого. — І підвівся.
— Хвилинку, — сказав Кліке. — Хвилинку, Густе… Зрештою це ваша справа. Поки ви нічого не накоїте, вас ніхто не чіпатиме. Але якщо вас арештують, я вмиваю руки. Розумієте? Вмиваю! — І підняв угору долоні.
— Так, — сказав Ота. — Я все розумію. Згоден.
— Чудово, — всміхнувся Кліке і встав. — А тепер поїдемо ще до лікаря.
— Навіщо?
— Чи ви здоровий. Щоб, чого доброго, не привезли мені на ферму якоїсь хвороби. У нас там з лікарями сутужно, а тут у мене є добрий знайомий.
Лікар ретельно оглянув Оту. Від нього тхнуло вином, як із барила. Не знайшов у Оти нічого.
Коли вони поверталися до готелю, над містом уже висіла бузкова сутінь.
— Гарний вечір, правда, Густе? — захоплено мовив Кліке й грюкнув дверцятами авто. — Зараз рушаємо, я тільки спакую свої речі. Повечеряємо в дорозі.
— Гаразд, — сказав Ота й, повагавшись, додав: — Не сердьтеся на мене, але я хочу знати, як буде з платнею.
— Добре, що ви мені про це нагадали, — засміявся Кліке. Витягши з кишені гаманець, він вийняв п'ятсотфранкову купюру, склав її вдвоє і обережно перервав. Одну половину віддав Оті, а другу сховав у гаманець. — Другу половину одержите через місяць. Разом з клейкою стрічкою.
— Хай йому чорт! — вихопилося в Оти.
— Що ви сказали?
— Нічого. Це я так.
— Ці слова прозвучали як лайка, — нахмурився Кліке. — Не лайтеся, Густе, а надто в присутності моєї дружини! Це дуже делікатна дама, ревна католичка. Почекайте на мене тут, добре?
— Звичайно. — Ота тримав у руці половину п'ятсотфранкової купюри й не знав, що думати: багатий він чи бідний? Такого пройди, як цей Кліке, видно, треба пошукати! Але інакше у нього, певно, не було б плантації, лімузина й делікатної дами, ревної католички.
Він щиро вірив, що ця дама не буде схожа на Джоанну.
Виїхали, як тільки на місто спустився вечір. Коли Кліке зупинив авто на околиці, щоб заправитися бензином, Ота звернув увагу на те, що нові бідони вже не прямокутні, а трохи звужені вгорі.
— З них уже ніхто не збудував би Бідонвілль.
— Можливо, це зробили саме для того, щоб араби їх так не крали, — мовив Кліке. — Щиро кажучи, Бідонвілль — це ганьба, яку навіть важко собі уявити.
— І все-таки ці бідони теж годилися б. З них могла б вийти цілком пристойна хатка.
— До цього вони не додумаються, — промимрив Кліке, сідаючи за кермо. — їдемо на Мекнес, а потім звернемо на південь. Я кажу це для того, щоб ви знали, куди я вас везу.
Авто з'їхало до річки, яка виблискувала в сутіні, наче олово, перетнуло її по вузькому мосту й помчало навздогін за власним світлом, за двома довгими білими пальцями, які час від часу зривали темряву з постатей на шосе. Щохвилини назустріч їм траплялися араби — то на віслюках, то піші, то цілий караван віслюків. Але ніде не було видно жодної пари закоханих. Наче в цій країні вона була тільки одна, та, яку Ота бачив серед скель на березі океану.