І, звичайно, Фавлер з Джоанною.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Плантація Кліке лежала в широкій, долині, схожій на озеро.
Зелено-брунатна рівнина, пласка, наче поверхня води, бігла вдалину, облямована з північного заходу й південного сходу пагорбами, схожими на береги, під якими стоять човни; насправді тут не було ніяких берегів, отже, човнів теж. І все ж враження озера було таке сильне, що першого ранку Ота звів очі, сподіваючись побачити табун качок або лелек, які летять над плесом.
Проте він побачив тільки небо, з якого вже почала спадати жовта спека, а на східному березі щось схоже на руїну фортеці чи мінарета: гранчасту червонувату вежу, яка стриміла в небо і, здавалося, була не справжня, а намальована на його тлі.
Садиба Кліке складалася з кількох одноповерхових, побілених будівель, оточених низькою глиняною стіною з колючим дротом угорі. Тільки біля головної будівлі, в якій жив сам плантатор, стіна була краща, цегляна. Попід стіною біг піст, по якому вони приїхали, — дорога чи точніше стежка для віслюків, хоча пою могло проїхати легкове чи вантажне авто; за кілька кілометрів піст виходив на шосе, що вело до Мекнеса. Куди вів його другий кінець, Ота не знав і не сушив собі цим голову. Поки що він бачив тільки одну карту Марокко, ту, що висіла у вітрині книготорговця в Каса, й мав дуже туманне уявлення, де опинився. Десь далеко, в якомусь глухому закутні цієї країни. Словом, десь у бледі, де людину швидко охоплює страшний відчай.
Але найдивніше було те, що на перший погляд цей блед не викликав у нього ніякого відчаю.
Тут панував незвичайний спокій. Оті здавалося, що він загнався аж на край світу, де з ним нічого не може статися, нічого доброго, але й поганого теж — і це друге було найприємніше. Здавалося, що коли й можна десь забути про все, що обтяжує пам'ять, що дратує й навіює страх і непевність, то це саме тут. А втім, це зовсім не був край світу, бо недалеко, біля підніжжя горбів під отим «берегом», де мала б гніздитися водяна птиця, жили люди. Навіть неозброєним оком було видно низькі, з пласкими дахами, коричневі будиночки, що громадилися терасами, наче вони стояли на східцях або один в одного на плечах. А за будівлями маєтку стелилися веселі зелені ниви.
Учора вночі, коли вони звернули з шосе на цей піст, Кліке почав розповідати, що він вирощує й чому.
— Основні. культури, Густе, — мовив він, нахиливши голову, ніби принюхувався до керма, хоч насправді дивився вслід великій, як сарна, газелі, що пробігла перед самісінькою машиною й на мить повернула до них очі, блискучі, мов топази, — основні культури, Густе, це апельсини й мандарини. Скорше навіть мандарини, бо на апельсини не такий попит. Тютюн тут росте тільки гіршого гатунку, але все одно ще окупається. Оливки ми тільки-но починаємо розводити, я маю намір спробувати ще й прянощі. Оце коротко все.
— Богу дякувати, цього теж вистачить, — сказав Ота, потерпаючи, що про нього подумає Кліке: він не знав, досить цього чи мало. Він взагалі нічого не знав і був певен тільки в одному: що зможе відрізнити апельсинове дерево від тютюну та оливи, а від мандарина — хіба по плодах.
Але тепер, дивлячись на зелені сади, він не був упевнений навіть у цьому, Можливо, те, що здається йому оливою, виявиться якимсь іншим деревом, котре дає прянощі. Про прянощі він теж не знав нічогісінько; хоча й бачив чорний перець, кмин, гвоздику, ванілін і взагалі все те, що було в матері на кухні, однак не знав, де, як і на чому ці дивовижні речі ростуть; не знав, чи це плоди, чи квітки, чи коріння. Він добре пам'ятав, що вчитель у школі про це розповідав, але що саме, не міг пригадати. Мабуть, тоді, п'ятнадцять років тому, в Броді, в міському училищі, грався чимось під партою! Тепер цього вже не виправиш! Йому страшенно кортіло довідатися бодай що-небудь про прянощі. Принаймні для того, аби Кліке не подумав, що привіз якогось неука, аби не осоромити чеське ім'я.
А втім, він уже пе чех, у нього все ще латиське прізвище, хоч воно йому більше й не потрібне.
Хвилину Ота вагався, чи не піти до Кліке й відверто про все йому розповісти. Стояв біля вікна великої білої кімнати, до якої його завів уночі Кліке і з якої відкривався гарний краєвид, думав, сумнівався. Ні, нікуди він, звичайно, не піде й нічого нікому не скаже, бо це тільки викличе недовіру: якщо ти не Густ і не латиш, то треба було про це сказати ще в Рабаті, а не аж тут!..
Які дивні речі можуть статися з людиною, коли її вкусить собака із штучними зубами. Хап-хап — і ти опиняєшся сам не знаєш де, дивишся й сам не знаєш на що, на тебе чекає робота, й ти сам не знаєш яка. По суті, ти вже не знаєш, хто ти насправді. Точнісінько як у комедії: коли підіймається завіса, на сцені стоїть юнак, дивиться у вікно, але глядач іще не знає, хто він, де живе, що робить, що його жде, аж поки з-за куліс не вибіжить красуня або потворний здоровило з дрючком…