Це був власник тієї вежі, що стирчала серед пагорбів, мов намальована на тлі неба, власник села під нею і ще багатьох інших сіл, яких звідси не було видно, бо вони ховалися в долинах між пагорбами. Вія стояв на чолі цілого племені бені мегір, володів тут геть усім і постачав Кліке хлопців за твердо визначену ціну.
Вперше Ота віч-на-віч зустрівся з Абдулом Рахманом, коли Кліке кудись поїхав і він, Ота, стеріг пані. Коли каїд зіскочив у дворі із свого гарного віслюка й зашкрябав у двері, вона не відіслала Оту. Каїд ніколи не стукав, а тільки шкрябав у двері. У нього були довгі нігті, на кінчиках червоні, наче він роздирав ними шкіру аж до крові. Проте це була не кров, а хена, барвник, що його Кліке вирощував на дослідній ділянці.
Так Ота довідався, як наймають хлопців племені бені мегір.
А незабаром він дізнався про це плем'я набагато більше з розповіді абата Гайяра, який щосуботи приїздив з Мекнеса старим деренчливим фордом. Це був дуже вродливий чоловік років тридцяти п'яти, з тонким носом і довгими пальцями, які при кожному порухові, здавалося, маяли в, повітрі, наче були без кісток.
— Бачите он ту касбу? — запитав він, показуючи спроквола на вежу каїда Абдула, яка темніла на тлі вечірнього неба. — Касба, юначе, по-арабському означає фортеця, замок, і в Марокко їх сотні. Але ця унікальна. Її збудували на початку вісімнадцятого століття християнські раби.
Абат Гайяр на мить замовк, і його гарні очі затуманились.
— Ви мене добре розумієте, юначе? Поневолені християни. Католики! Християни в поганській неволі! Можете собі уявити, скільки в цій нікчемній вежі замуровано християнських сліз, скільки поту?.. І все це на совісті племені бені мегір. Таким жорстоким воно було не тільки два століття, а що й двадцять років тому. Але господь справедливий. Подивіться на них сьогодні, на цих бені мегір. — І він красивим жестом показав на зграйку хлопців, що верталися з поля.
— Хіба ці діти можуть відповідати за своїх батьків чи за вісімнадцяте століття? — вигукнув Ота. — Мститися на дітях — це не по-християнському. Наскільки я знаю, біблія…
— А хто каже про помсту? — здивувався абат Гайяр. — Ви мене не так зрозуміли, юначе. Навпаки, я вам показую, що за короткий час ми зробили з цих дикунів людей праці. Показую, як успішно триває процес цивілізації.
— А вони хіба робили щось інше? Вони теж обернули полонених у робітників, з тією тільки різницею, що примусили їх будувати вежу, замість обкопувати дерева.
— О боже! — сплеснула руками пані Кліке. — Ви дивна людина, мосьє Сауліт. Як ви можете це порівнювати? Вежа й плантація!
— Ясна річ, на будівництві тієї вежі праця була іще важча, — сказав Ота. — Але й полонені теж були не діти, а дорослі чоловіки. Я справді не бачу тут великої різниці, не сердьтеся на мене»
Абат Гайяр згорнув свої пещені руки й почав їх м'яти, ніби у нього дерев'яніли пальці.
— Звичайно, ми на вас не сердимось, мосьє. Але ви кажете не як християнин, — мовив він, усміхаючись. — Нічого поганого, ясна річ, тут нема, однак ви дивитеся на справу зовсім з іншого боку. З боку коричневих. Забуваєте, що християни були у них невільниками! І тих невільників піддавали найжорстокішим мукам, які тільки здатні були придумати ці коричневі безбожники! І вони працювали виключно з примусу й не одержували за свою працю ніякої платні. Крім того, ця вежа служила не загальному благу, а тільки планам рабовласників, які укріплювалися, щоб збільшити свою силу й безпеку. Це вам зрозуміло?
Ота кивнув головою:
— Так. Дякую.
Звичайно, це був ганебний відступ, але абат Гайяр дивився на нього так доскіпливо, а пані Кліке з таким жахом, що він не наважився далі їм заперечувати.
— Вибачте, — сказав він нарешті. — Я в Марокко зовсім недавно і… крім того, не маю належної освіти.
— Цього вам соромитися не треба, — всміхнувся абат Гайяр з явним задоволенням. — Радо вам усе поясню. У вас, бачу, мудра голова.
— Ви перебільшуєте, преподобний отче. У мене мудрі хіба що руки.
— Так! — вигукнула пані Кліке. — Мосьє Сауліт — майстер на всі руки. Приділіть йому хоч трохи уваги, дорогий абате, дуже вас прошу. Зазирніть йому в душу, а він зате зазирне вам у мотор. Правда ж, мосьє Сауліт?
— Охоче, — відповів Ота. Він прагнув зараз тільки одного — якнайскоріше опинитися надворі, щоб дати лад думкам. Хотів іще дещо сказати, але не сказав. Наприклад, що він не такий дурень, як вони гадають, і вже давно зрозумів, хто має користь із плантації й кому Кліке платить за робочу силу. Що він не сліпий і давно знає, нащо Ібрагімові бамбукова палиця. Він уже кілька разів бачив її в дії, коли Ібрагімові здавалося, що хлопці з племені бені мегір не дуже старанно працюють. Одного разу Ота навіть запитав його: