— Яка в тебе вага?
— Середня, пане.
— Середня, кажеш…
Ота перевів погляд із цього борця середньої ваги на худого хлопця, а тоді знов на Ібрагіма. Думав, що цього вистачить й Ібрагім усе зрозуміє, але помилився.
— А яка у вас, пане? — запитав Ібрагім, наче йшлося про звичайну розмову двох спортсменів.
— Друга напівсередня… А де ти навчився так воювати?
Це вже був виразний натяк, проте Ібрагім виявився на диво нездогадливим:
— Я попоїздив по світу. Бував і в Франції… А де ви боксували, пане?
— Скрізь. І тут, у Марокко, теж, — сказав Ота, вже йдучи.
І це було все. Він ганебно відступив. Ібрагім або не розумів його, або вдавав, що не розуміє, а він, Ота, не наважувався виступити відкрито проти бамбукової палиці. В кишені лежала половина п'ятсотфранкової купюри, усміхалася перспектива одержати другу половину, а в голові засіла інструкція Кліке. Так само, як у Рабаті інструкція Фавлера й перспектива одержати паспорт. Він завжди мав якісь інструкції і якісь перспективи. Але зрештою все кінчалося вельми сумно.
Ота підійшов до автомобіля абата Гайяра, щоб оглянути мотор на знак вдячності за те, що абат роз'яснив йому такі важливі речі і, так би мовити, влив у його душу бальзаму. Ха-ха! Та врешті-решт він волів не чинити опору — хай вони ллють цей словесний бальзам, як масло в коробку швидкостей, — і не втручатися в справи, які не здатний змінити. Так воно є, і край. Гайяр — великий хитрун. Кліке — спритний торговець, Ібрагім, здається, теж мав інструкцію від Кліке, а пані Кліке — делікатна дама, ревна католичка й до того ж дурна гуска. Що тут годен зробити якийсь латиш без документів?.. Головне, утриматись. І сміятися в жменю. «Цього тобі, Отику, ніхто не заборонить, такої інструкції ти не дістав».
На другий день він зачинився в своїй кімнатці й заглибився в читання «Путівника по Марокко для туристів та колоністів». Він знайшов цю книжку на шафі, де її, мабуть, колись забув Кліке. Це скоріше була брошура, ніж книжка, однак Ота в ній вичитав багато цікавого, про що досі навіть не здогадувався. Наприклад, він довідався, що французи окупували Марокко 1912 року, отже, майже два десятиліття тому, але в горах на сході й досі триває війна; що марокканський султан, який тільки з ласки французів живе в палаці і має цей титул, ніколи, навіть до 1912 року, не володів гірською частиною Високого Атласу. В цій місцевості теж іще точиться війна; живуть там не араби, а бербери, вони хоч і коричневі, проте це зовсім інший народ: він мас свою власну мову, сповідує іслам; бербери, яких іще називають шлегами, хоробрі й мужні. Ота знайшов у цій книжці навіть невеличку карту й поставив на ній олівцем хрестик у тому місці, де, на його думку, була плантація Кліке, а отже, і його, Отина, кімнатка. На південь од Мекнеса.
Марокко раптом постало перед ним у зовсім новому світлі. Це була не тільки підкорена французами країна, не тільки нудна рівнина, але й гори, високі, майже як Альпи. І в цих горах — бійці!
Тому й створено Іноземний легіон, тому і є оті дезертири.
Ота мав таке відчуття, ніби він здійснив багато дивовижних відкриттів.
А незабаром він одкрив для себе ще більше, й цього разу не тільки на папері.
З обов'язків, які визначив йому Кліке — догляд за автомобілями, за агрегатом, що виробляв електрику, і передусім охорона пані Кліке, — найприємнішими були поїздки по продукти.
Двічі на тиждень Ота одержував список, сідав за кермо вантажного автомобіля і їхав три кілометри на північ нерівним пістом аж до шосе, яке бігло горбистим краєм, мов широкий слід, що залишає у пилюці щітка. Там Ота зупинявся й чекав на автобус із Мекнеса. Іноді куняв за кермом, але здебільшого видирався на стрімкий пагорб ліворуч од піста, порослий карликовими пальмами й кущиками гострої трави, схожими на їжаків або шапки моху. В запасі у нього завжди було принаймні півгодини, бо він навмисне виїжджав раніше, щоб мати змогу посидіти на пагорбі, піднести до очей бінокль і спостерігати за тубільцями та обрієм. Пані Кліке позичила йому бінокль, коли він чемно попросив її про це у присутності абата Гайяра. Ота сказав тоді, що хоче непомітно стежити, як Ібрагім виконує свої обов'язки, і це була правда, але тільки наполовину. Куди охочіше він сидів з біноклем тут, високо над шосе, звідки відкривався вид на далечінь, обмежену на обрії горами.