Поки добіг, Ібрагім уже відлупцював хлопця, знову сів у сідло й тепер їхав до конопель.
— Ібрагіме!
Ібрагім зупинився.
— Злазь!
Ібрагім поволі зліз, тримаючи в руках палицю. Помітив щось в Отиних очах, хотів відсахнутись, але палиця миттю опинилася в Отиній руці, і той почав його молотити.
— Це тобі за Слімана! За Слімана!
Ібрагім навіть не писнув. Не пробував захищатися чи дати відсіч. Тільки затуляв руками обличчя.
— Маєш! — Ота важко звів дух і переламав палицю об коліно. — Це тільки попередження!
І пішов назад до садиби. Вмився до пояса, сів мокрий на ліжко і обхопив голову руками. Який же він дурень! Та вже було пізно щось змінити. Тепер головне — видерти від хазяїна п'ятсот франків або хоча б частину за двадцять чотири дні. Може, пані Кліке замовить за нього словечко…
Увечері він вийшов у двір подихати свіжим повітрям гір, яке позавчора так освіжило його. Ходив сюди й туди. Коли втретє вступив у тіні, сарая з агрегатом, щось іззаду вдарило його по голові, і він упав, як підтятий.
Опритомнів Ота під холодним струменем води, яку хтось лив йому на обличчя.
— Це я, Сліман, сіді. Нам треба мерщій тікати!
Ота чув тихий голос, проте нічого не розумів. Страшенно боліла голова, і він не міг її підвести.
— Це я, Сліман, сіді. Ібрагім хоче тебе вбити. Тобі треба негайно тікати!
Тільки тепер він усе зрозумів.
— Ні. Він не вб'є мене.
— Зате мене уб'є напевно! Закатує на смерть!
— Не закатує!
— Закатує! Повір мені, сіді!
Ота не знав, вірити йому чи не вірити. Не знав нічого і відповідав чисто машинально. Голова в нього розламувалася.
— Ще води, — попросив він.
Сліман побіг, і в дворі запала незвичайна тиша. За хвилину хлопець повернувся, й знову стало тихо, тільки вода поволі текла на Отині щоки, наче боялася, що сполохає тишу. Ота сів.
— Мене закатує, а тебе вб'є, — шепотів Сліман. — Я втік з барака й шукав тебе, сіді. Я бачив, як він підкрадався до тебе з чимось у руці й ударив.
— Він не вб'є мене.
— Нам треба тікати, — повторив Сліман.
Нарешті Ота побачив його — маленький, тонкий силует на тлі ясного неба. Мов прутик, який підіймає руки.
— Нам треба тікати!
— Кому? — запитав Ота. — Нам обом?
— Так. Принаймні мені, — сказав Сліман, — Він чатує на мене. Тепер у нього більша, важча палиця. Навіщо ти це зробив, сіді!
— О боже… — зітхнув Ота.
Голова боліла. Так їй і треба. Вона завжди його підводила. Завжди все заварювала. Так їй і треба, хай болить.
— Куди ти хочеш тікати?
— Додому, — ~ прошепотів Сліман. — Я знаю туди дорогу.
— Чого ж ти не втік раніше?
— Я ждав тебе, сіді.
— Ні. Я маю на увазі раніше, ще тоді, коли Ібрагім тебе не бив.
— Я боявся, сіді.
— А тепер уже не боїшся?
— Боюся. Він мене закатує.
Ота раптом пригадав дві тополі перед рідною хатою, на які він здирався, коли був такий, як Сліман.
— Чого я маю тікати з тобою?
— Бо він тебе вб'є!
— Я не боюся.
— А я боюся. Навіщо ти це зробив, сіді!
— Що ж, тоді ходімо зі мною, — сказав Ота і підвівся.
Він був наче п'яний. Були п'яні і ноги, і голова. Але голова ніколи ні про що не думала. «Навіщо ти це зробив, дурню!»
— Ходімо, — повторив Ота. — Переночуєш поки що у мене. А вранці побачимо.
У нього був невиразний план. Уранці він піде із Сліманом до пані Кліке і спробує вплинути на її почуття. Хай вона щось зробить із хлопцем, може, хай одішле його додому, а для нього, для Оти, хай випросить у чоловіка другу половину тієї клятої банкноти. Тоді він спокійно піде собі геть.
Він постелив Сліманові на підлозі, дав йому одну свою подушку.
— Спи спокійно.
Собі приклав до голови мокрий рушник. Рани не було, проте голова ще боліла; Ібрагім, мабуть, ударив мішечком з піском, але вдарив слабо, якщо, звичайно, хотів його вбити. Ота почав роздягатися. Тільки тепер помітив, що Сліман. приніс із собою клуночок, загорнений у стару мішковину.
— Що це в тебе?
— Харчі на дорогу.
— Де ти взяв?
У цю мить хтось натиснув на ручку дверей, а тоді тихо постукав.
— Хто там? — запитав Ота.
— Це я, Густе, — прошепотіла пані Кліке за дверима.
Ота на секунду завмер, не знаючи, що робити.
— Ви мене чуєте, Густе?
— Чую, мадам.
Він ступнув до дверей. Повернув у замку ключ і відчинив. Пані Кліке була в шовковому халаті, обшитому стрічками. Опустивши очі, вона прослизнула в двері.
— Я прийшла, Густе…
І затнулася. Побачила Слімана, й на обличчі в неї застиг вираз подиву.
— Що… що це?! Араб у моєму домі?!