— Кого, сіді?
— Скоро над'їде авто.
— По нас?
— Так. І не смійся!
Оті здавалося, що це шосе йому знайоме. Він розгорнув книжку й почав вести пальцем по карті в тому напрямі, куди вони йшли. Так, схоже, що це шосе веде з Мекнеса. Нарешті він знайшов і містечко Азру. Це було досить далеко на півдні.
Вони мовчки сиділи й думали кожен про своє. Незабаром на півночі з'явився Клуо куряви. Ота вискочив на шосе й розпростав руки. Автобус зупинився. Він був набитий тубільцями і їхніми клунками. Поруч водія сидів єдиний європеєць у тропічному шоломі.
Ота на мить завагався. Але водій уже впізнав його й усміхнувся:
— Куди, пане?
— До Азру.
Водій кивнув головою, мовляв, сідайте. Ота поставив ногу на приступку:
— Заплатить пан Кліке.
— Гаразд.
Вони сіли, й автобус рушив. Європеєць обернувся до Оти:
— Ви з маєтку пана Кліке?
— Так.
— Я його знаю. Це чудова людина.
Він дивився на Оту стомленими, запухлими очима й ворушив устами, наче розповідав якусь казку. Але для нього це, ревно, було надто важко, і він скоро замовк.
Дорога чимраз вище здіймалася вгору, між рожевими скелями, які стриміли то ліворуч, то праворуч. По годині їзди автобус ненадовго зупинився в містечку під назвою Іто.
Деякі пасажири вийшли.
Європеєць у шоломі теж вийшов розім'ятись і зацікавлено стежив за Отою, який дивився в бінокль на гори.
— Гарна штука, — сказав він.
— Нічого.
— Скільки вона коштує?
— А скільки ви дали б?
— Дозвольте? — Європеєць підніс бінокль до очей і обвів ним краєвид. — Двісті франків.
— Ви, бачу, з дешевого краю. Це коштує щонайменше триста п'ятдесят.
Пасажири тим часом уже знову сідали в автобус.
— Дозвольте? — сказав чоловік у шоломі, проте цього разу простяг руку не до бінокля, а до Отиного волосся й зняв з нього дрібні грудочки землі. — Піджак у вас теж весь вимазаний.
Автобус рушив, і європеєць знову обернувся до Оти:
— Спати просто неба не дуже зручно, правда ж?
Ота нічого не відповів.
— Цей хлопець теж працює у Кліке?
— Так.
— Куди ви їдете?
— До Азру.
— А потім?
Ота не відповів, і європеєць більше ні про що його не питав. Проте погляду з нього не зводив. Ота відвернувся до вікна. Голова боліла, а по всьому тілу розлилося щось холодне, схоже на страх. Автобус круто здирався вгору, понад долиною, всіяною великими камінними мурашниками.
— У гори? — озвався нарешті європеєць. — У ліси?
Ота мовчав. Він дивився у вікно на цей примарний край, де навіть мурашки будують своє житло з каміння замість глиці. Силкувався думати тільки про це, щоб відвернути увагу від неприємних речей.
— Що воно таке? — запитав він.
— Пекло, — відповів європеєць у шоломі. — Подивіться на це через свою цяцьку за триста п'ятдесят франків.
Ота підніс до очей бінокль, але автобус підкидало на вибоях, і він бачив лише якісь конуси. Але все ж таки зрозумів, що то не мурашники, а кратери маленьких вулканів, схожі на соски, з яких колись бризкав вогонь замість молока і які тепер, коли в них згасло пекло, стали безплідні й мертві.
— Дозвольте? — сказав європеєць утрете і взяв від Оти бінокль. Покрутивши його в руках, розчаровано похитав головою. — Зовсім погано показує. Віддайте братові за сто п'ятдесят.
— Можете не купувати, — сказав Ота. — Я не наполягаю.
Долина з мурашниками раптом скінчилась, і попереду виринула червона скеля, за якою видніло містечко.
— Це Азру, — сказав європеєць.
За хвилину вони вийшли.
— Отже, ви йдете туди? — Він показав на гори. — До побачення, мосьє. А я сюди… — І показав на будиночок з французьким триколірним прапором та вивіскою «Жандармерія».
— Стривайте! — вигукнув Ота. — Давайте сто п'ятдесят!
Європеєць обернувся. Взяв бінокль і зважив його на долоні.
— За таке барахло? — мовив недбало. — Сто двадцять і ні сантима більше.
— Давайте.
Європеєць посміхнувся, поліз рукою в кишеню, вийняв жменю зіжмаканих грошей і витяг з неї один папірець:
— Ось тобі сто і щезни, швидко! Швидко, поки я не передумав!
— Ходімо, — обернувся Ота до Слімана.
— Може, купимо щось попоїсти, сіді?
— Ні.
Вони звернули у вузьку вуличку. Коли за хвилину Ота обернувся, на площі він побачив чоловіка в шоломі, який дивився їм услід крізь бінокль за сто франків.
— У нас уже зовсім мало харчів, — сказав Сліман. — Чому ми нічого не купимо, сіді?
— Тому, що ми спали просто неба, й тому, що ти зі мною, — відповів Ота. — І вибери краще якусь глухішу дорогу, де ми нікого не зустріли б. Головне, жодного білого.