Він сказав про це Сліману, й хлопець засміявся, що чоловік цей, мабуть, і справді вже помер, проте не під деревом: певно, ввечері пішов до села, де його навідав ангел смерті; або, може, забув про це дерево й підпалив інше; тільки аллахові це відомо.
— Малеш, — сказав він. — Яка різниця. Малеш. Це не має особливого значення, сіді.
Пополудні вони зустріли трьох жінок у синій рясній одежі; обличчя їхні були відкриті. Але коли Ота й Сліман підійшли до них і жінки побачили білого чоловіка, вони хутенько закрили обличчя й втекли із стежки глибше в ліс, сховавшись за деревами і виглядаючи то з того, то з другого боку, то одним, то другим оком.
— Чому вони втекли, Слімапе? Чому закрили свої обличчя?
— Вони бояться, сіді, щоб із тебе до них не перейшов злий дух.
— Твоя мати теж боятиметься мене?
— Можливо. Втім, яке це має значення. Малеш, сіді.
Потім вони несподівано вийшли з лісу й опинилися над вузькою долиною; здавалось, її викопано одним ударом лісорубової сокири. Спустившись у долину, знову подерлися на голий схил уже іншої гори. Кедровий ліс лишився позаду. Коли Ота обернувся, ліс видався йому вузьким зеленим поясом, що підперізував схил гори.
Вони подолали гребінь гори, ліс позаду зовсім зник з очей, і попереду знову забовваніли голі пагорби. І знову не було нічого, тільки моторошне відчуття, що це — кінець світу І взагалі всього, й дороги теж. Цієї небезпечної, безглуздої дороги, яка нікуди не веде, бо хоч ідеш і йдеш нею, а враження таке, ніби стоїш на місці.
Потім Ота зрозумів, що помиляється і що від ранку пройшов чималий шмат дороги. На обрії з'явився замок із сторожовою вежею — касба. Але це була не руїна і не пам'ятка — в ній жили люди з віку замків. Він побачив їх. З воріт виїхав чоловік на віслюку з чапраками, і сонце заграло на його кривому кинджалі. Другий стояв на вежі — постать у плащі, який маяв на вітрі. Це було так дивно, що здавалося навіть нереальним. Однак то була реальність! Десь за Азру щось кінчилось, а щось почалося. Десь у кедровому лісі вони переступили зачарований корінь… і раптом зник світ, у якому вони жили що вранці, а натомість з'явився інший, у якому вони живуть нині, — світ середньовіччя.
Справжня фантастика: вони йшли всього п'ять годин, а залишили позаду п'ять століть — ішли вперед, а опинилися далеко-далеко позаду. Насправді ж це була не фантастика, а реальність. Вельможа на віслюку вже зник з очей, а вартовий і досі стояв на вежі в плащі, який маяв на вітрі.
Оті зробилося недобре. Він сів на землю, і його раптом пойняла смертельна втома. Він дивувався, як Сліманові тонкі ноги змогли витримати таку далеку дорогу.
— Сідай, Слімане, — сказав він хлопцеві.
Сліман похитав головою, дивлячись на замок так само спокійно, як дивився врапці на автобус і на бінокль. Це був казковий, зачарований хлопчик, що у своїй незмінній смугастій сорочці перестрибував через століття сюди й туди, як інші хлопчики перестрибують через струмок. Це. був незвичайний хлопчик.
— Сіді, в цій касбі живе наш каїд, — сказав він. — Ходімо, ми вже скоро будемо дома.
— Так, будемо дома, — засміявся Ота. Перед ним знову постали дві тополі біля батьківської хати й зелені луки з кульбабами. Він помалу підвівся.
— Мій дім — моя фортеця, — сказав Ота й пішов слідом за Сліманом.
Побачивши, що касба лишилася осторонь і вони спускаються в прірву, вистелену камінням, білим і величезним, як мішки з борошном, Ота запитав:
— А ми хіба не йдемо до каїда, Слімане?
— Ні, сіді. Наше село далі. Каїд має багато сіл.
— Який він?
— Як і всі каїди, сіді.
Вони дійшли до самісіньких валунів, що лежали в руслі річки, пересохлої на вузенький струмок. Стежка, яка привела їх сюди, бігла далі струмком проти течії, але по той бік біліла інша дорога, протоптана значно глибше, немов по ній довгі століття ходило безліч віслюків і ще ходитимуть століття, перш ніж тут настане доба, яку називають новим часом.