— Якою з них ми підемо?
Сліман показав на стежечку:
— Цією. Більша веде до шосе.
— До якого шосе?
— До великого шосе. По якому їздять автомобілі.
— А куди веде це шосе?
— До Азру, а з Азру на великий-великий південь. Ходімо, сіді.
— Зажди, — сказав Ота. — Часу в нас вистачає.
— О ні, його в нас зовсім мало!
— Зажди, — повторив Ота. — Мені треба відпочити.
Він сів і задивився на більшу, білу дорогу. Витяг путівник по Марокко, розгорнув невеличку карту і за хвилину знайшов Азру та лінію шосе, яке вело з Азру на «великий-великий південь», де було багато міст з гарними назвами: Хеніфра, Бужад, Касба-Тедла, Уод-Зем…
— Ходімо, сіді, — квапив його Сліман.
Ота звів очі на цю маленьку постать:
— Іди сам, Слімане.
— О, ні! — вигукнув Сліман. — Ти голодний, сіді, а незабаром споночіє. Мій батько буде тобі дуже радий, а на цій дорозі, по якій ти хочеш іти далі, неодмінно зустрінеш білих. А ти ж сам казав, що не хочеш їх зустрічати! Ми дали великого гака, щоб тільки їх не зустріти!
— Тепер мені вже байдуже. Йди сам. Іди!
Але Сліман не йшов.
Тоді Ота нахилився по камінь. Сліман і не ворухнувся.
— Іди геть, кажу тобі! — закричав Ота. — Тікай, поки я тебе не… — І грізно рушив до Слімана.
Слімана охопив страх, і він зрештою позадкував. Одійшов трохи, але знову зупинився й стояв, наче маленька статуя в сорочці.
— Ах, сіді! — благав він. — Ах, мій сіді…
І тільки чотири каменюки, що їх кинув Ота, змусили хлопця піти геть.
Ота хвилину ще почекав, тримаючи в руці камінь, а тоді кинув його в ковбаню, де плавало синє небо. Вода розійшлася колами.
Ота роздягся й викупався.
Потім ліг на землю й заснув. Прокинувся аж пополудні й пішов білою стежкою, думаючи про те, що зробить, коли зустріне європейця, солдата, чи поліцейського, чи ще когось. Маючи в кишені книжку, можна видати себе за туриста, який заблудився; мабуть, сюди й справді іноді забредають туристи, бо це безпечний край, «пацифікований», як написано в книжці.
Він ішов у сутінках і не зустрів жодної живої душі, хіба табун жовтих тварин, певне антилоп, які мчали по схилу довгими стрибками і щоразу на мить застигали в повітрі, мов великі безкрилі птахи. Ніде не було ні деревця, крім самітного ноналя з кількома стиглими плодами. Ота поколов собі пальці й губи, поки обірвав їх, розколупав і з'їв. Його пойняв страх від цієї самотності, і він швидко побіг униз. За ним лавиною посипалися камінці.
Унизу виднілася стрічка бруківки, що виблискувала в світлі місяця та зірок.
На узбіччі росло кілька кущів ялівцю, і від них падали короткі чорні тіні, наче кеглі, в які Ота грав у Броді. Це його трохи заспокоїло. Він сів і ждав. Повіки злипалися, але Ота боявся заплющити очі, щоб не проґавити автомобіль. Потім подумав, що не знає, де Азру і де той Сліманів «великий-великий південь», отже, не зможе визначити, яка машина їде на Азру, куди він уже не хоче, а яка на південь, куди вирішив тепер податися. Він витяг книжку й спробував зорієнтуватися по карті при світлі сірників. Але з цього нічого не вийшло. Зате в кишені Ота знайшов пачку сигарет і жадібно закурив.
Уранці, прокинувшись із короткого, неспокійного сну, він здригнувся на слабенький шелест і підвів голову: козеня, яке стояло біля нього, відскочило за кущ ялівцю. За мить воно визирнуло з одного боку, потім з другого, точнісінько як ті жінки, котрі боялися, щоб у них не перейшов од нього злий дух. За хвилину з'явився напівголий пастушок із чередою кіз, сперся на довгу палицю з гачкуватим кінцем і засміявся:
— Гарро, сіді. Гарро.
Ота дав йому сигарету. Пастушок сів, закурив, дивлячись на Оту, а Ота дивився на кіз, на їхні налиті молоком вим'я.
— Тут їздять авто? — запитав він.
Хлопець не зрозумів його.
— Машини! Ту-ту-у-у!
Хлопець кивнув головою і засміявся. Ота знову перевів погляд на повні вим'я кіз, уявив собі миску, в яку цвіркає молоко, і в голові йому запаморочилося. Та миски в нього не було, а лягти й ссати чи доїти молоко собі в рот просто з вимені він соромився.
— Я хочу їсти, — сказав Ота по-чеському.
Хлопець здивовано глянув на нього.
— Чого дивишся? — Ота весь час говорив по-чеському, відчуваючи у цьому якусь втіху. — Я, звичайно, голодний. Але ще не настільки, щоб… Та це скоро настане. І тоді…
«Тоді я вже не соромитимусь, — подумав. — А поки що не треба відпускати цього хлопця. Поки він тут, тут будуть і кози. Що, коли машина приїде аж увечері… Потім мені вже не буде соромно, і я досхочу нап'юся молока. Просто ссатиму. Хто навчив мене соромитися? Мати, батько? Ні, батько сказав би: «Сси, дурню, цьому хлопцеві байдуже. Щонайбільше він реготатиме з тебе». Але батько не знав різниці між коричневою і білою людиною. А я знаю. Зрештою, я й сам білий, а білий не ляже під вим'я кози. Білий несе тяжкий хрест. Де я це вичитав?»