Тому Ота надів третю джелабу і тепер обливався в ній потом.
Довкола стояли якісь коричневі стіни, перехняблені, покоцюрблені, поруйновані. Це був двір. По ньому гуляло кілька курей. Не леггорнки, які гарно несуться, а якийсь інший вид, коричневий. Тут не було нічого білого, окрім гір, що їх Ота побачив далеко ліворуч, коли вилазив з машини — довга засніжена смуга, зубчаста, мов пила. Тут узагалі не було нічого білого, окрім цих гір та Отиної литки, яка виглядала з-під третьої джелаби. Йому було трохи за неї соромно й трохи страшно, бо вона свідчила, що він не араб і тут зовсім чужий.
Тієї ночі він спав на пласкому даху, вкрившись третьою джелабою. Тіло у нього свербіло, і він вирішив, що, мабуть, набрався вошей, як йому обіцяв Віда.
Хвилину Ота думав про Віду, а потім думки його раптом перекинулися на арабів, тих, які його сюди привезли, на того пастуха, що стояв і дивився в дуло капітанового пістолета, наче з нього от-от мала вилетіти пташка, а не куля. Ота пригадав і Хасана, який привіз його до Бужада й мав подерті тенісні черевики, нарешті, арабів з Каса… Дивна річ…
Але найдивніше було те, що тепер він міг їх усіх собі виразно уявити — всі вони мали своє обличчя і всі були різні. Він уже не плутав їх. Навіть більше: коли думав про них, то дивувався, що міг їх плутати, що вони взагалі здавалися йому схожими. Дивно, як іноді у людини міняється зір. Мабуть, він навчився б бачити і в темряві, якби трохи потренувався.
Ота розплющив очі, глянув на зорі над головою й подумав, як дивно все влаштоване на цьому світі: він знову повернувся до того, від чого втік у Каса, знову був серед місцевих. Його наче щось тягло до них, наче він за ними бозна-як нудьгував. А тим часом він нудьгував тільки за Віветтою, від якої теж утік.
«Боже, боже, — подумав, — мабуть, я й справді належу до них, якщо так сумую за Віветтою. Адже дівчина наполовину їхня, навіть більше, ніж наполовину, майже вся, геть уся… Та це, зрештою, байдуже, мені вже майже до всього байдуже, — крім неї одної, крім того, щоб я її знову знайшов, зміг обняти і смикнути за коси: «То що, дівча моє, ти ще любиш мене?..»
Зорі в небі мерехтіли, і коли Ота трохи підвівся й сперся на лікоть, то побачив удалині на обрії бліду, хвилясту смужку. Певно, то був проблиск світанку. А згодом, коли під пекучим полуденним сонцем він сідав на машину, що зупинилася перед будиночком явно заради нього, то помітив на тому ж місці обрію ту саму смужку, тільки тепер вона була мовби з цукру. То були шпилі засніжених гір.
— Оддай їм цю сутану, вона тобі вже не знадобиться, — смикнув його водій за джелабу.
Це був європеєць з поголеною засмаглою головою, схожою на великодню крашанку.
— І подякуй їм!
Ота подякував.
Водій увімкнув швидкість, і машина рушила.
— Не думай, що ти можеш їх тільки бити, — буркнув він за хвилину.
— А хто їх б'є? — сказав Ота. — Я ні. Хіба що французи… — Обережно, бо я теж француз!
— Тоді даруй. Хвилину вони їхали мовчки. Ота дивився на водієві руки, порослі кущиками рудуватого волосся.
— Чому ти працюєш у бледі, якщо ти француз?
— А що тут дивного? Я був у Легіоні.
— Ти офіцер?
— Хіба я схожий на офіцера? Солдат!
— Невже в Легіоні служать і французи? Я маю на увазі простих солдатів.
— А чого ж. Можеш сказати, що ти іншої національності, коли маєш на це підстави.
— Он як…
Водій висякався, витяг хустинку й витер нею носа.
— Що ти накоїв?
— Нічого.
— Не бреши!
— Справді нічого. Я тільки загубив документи. Все вже було майже владналося, та я знову накоїв дурниць.
— Яких?
— Ну, наприклад, багато молов язиком.
— Тоді прикуси його.
На якийсь час вони замовкли.
— Що ти везеш? — спитав Ота.
— Добриво. Фосфати.
— А хто тобі сказав, щоб ти мене підвіз?
— Віда. Він прислав мені записку. Віда чудовий хлопець.
— Я знаю.
Вони знову якийсь час їхали мовчки.
— Послухай, — озвався Ота знову. — Чим пояснити, що ці араби такі дурні?
— Чому ти гадаєш, що вони дурні?
— Та так.
— Тому, що вони не дали нам копняка під зад? — засміявся водій. — Будь певен, колись вони це неодмінно зроблять.