Він збентежився. «Звичайно, це дурниці. Якщо мені тут добре, то ясно, що я тут зостанусь. Він закреслив слова «Доки» і «ще не знаю». Тепер це звучало краще: «Зостанусь тут». «Але тато побачить, що я деякі слова закреслив, і відчує: щось не те. Він не дурний».
Ота кинув листівку в кошик на сміття, купив нову й написав тільки про жарку Африку, про пальми й фініки і не знав, що до цього ще додати. «О боже, — подумав, — що ж йому написати ще? Що я сьогодні плакав, як дитина, що маю блохи? Що з мене збиткується всяка наволоч? Що я не знаю, що буде зі мною за тиждень або навіть за годину? Що я став обірванцем?..»
«Тату, — писав він далі, — коли я повернуся, то розповім тобі про все, а зараз не маю на це часу. Бувай здоровий. Цілую тебе.
Ота».
Він поклав ручку і приклеїв марку. Марка була вузька, довга, на ній було зображено Кутубію, казково гарний мінарет, майже сімдесят метрів заввишки, sans blague. Це справить у Бржежанках враження. «А те, що мені ніколи, це добра ідея — тато подумає, що я тут бозна-як зайнятий, що за мене б'ються усі авторемонтні майстерні Марокко».
Ота кинув погляд на червону скриньку, по якій перебігали тіні, мов пальці по клавішах рояля. Підвів голову. Це були тіні пальмового листя, пальмового віття, пальмових пальців, яких на кожному листку було без ліку. Нарешті справжня Африка!
Біля пошти була перукарня. Ота звелів поголити його, підстригти, напахтити й тицьнув перукареві в долоню два франки чайових для компенсації, якщо він побачить у його волоссі кузьку. Перукар вклонявся Оті аж до землі й дивився на його брудні черевики.
З ними треба було щось робити. Взагалі з усім його гардеробом. Поряд, за вітриною універмагу, Ота побачив солом'яний капелюх-панаму, яку носив Кліке в Рабаті, тільки трохи товщу. Зайшов до універмагу.
Коли він насунув капелюх на очі, то не впізнав себе. Купив ще й паперову валізку. На рюкзак грошей не вистачало, та й що туди він кластиме, а з валізкою людина має зовсім інший вигляд, не такий дивний, як з рюкзаком за плечима. Якщо вже опинився в універмазі, то купив собі за сім франків і білу сорочку. Сказав, що хоче тільки поміряти, але вже не скинув її, бо сорочка дуже йому пасувала і в ній він трохи був схожий на плантатора.
Тепер брудні черевики впадали в око ще дужче. Ота сів під кав'ярнею, замовив пива й кивнув хлопцеві із скринькою. Хлопець тієї ж миті почав намащувати його черевики рідким кремом, білим, як анісетта. Оті нестерпно захотілося випити анісетти, але він здолав себе. Простяг ноги, на сонце й, поки черевики сохли, вивернув із кишені» все, що мав. Зробив «інвентаризацію»: конверт із фотографіями його біля стерна, червона шматина з фотографією Ісмаїлп, брудна хустинка («Треба було б купити іншу»), трохи більше, як вісімдесят франків. Мало, але все-таки на якийсь час вистачить.
Він розплатився і підняв валізку.
— Де бар «Атлас»? — запитав офіціанта.
Той пояснив, і він пішов по Авеню де Гелі. Потім звернув убік. Готель «Атлас» — «Амерікен-бар» був не дуже розкішний, проте набагато кращий, ніж готель «Страсбург» у Каса; Віветті, певно, тут живеться не згірше. Бар на першому поверсі мав окремий вхід, готель теж, і Ота хвилинку розмірковував, куди спершу зайти. Зазирнув до бару.
Це була пофарбована в рожевий колір кімната з кількома столиками, кількома окремими кабінами, кількома високими стільцями біля стойки, з грамофоном, безліччю лампочок і картинок голих красунь. Але тут не було ні душі.
Ота зайшов до готелю. В коридорі тхнуло часником і цвіллю. Ота плеснув у долоні.
З'явився араб у фесці, й відразу ж за ним вийшов худий європеєць.
— Мені потрібен номер, не дуже дорогий.
Він одержав ключ і пішов на четвертий поверх.
У кімнатці стояла відчинена шафа. Крізь ясну шибку було видно Кутубію, що стриміла на тлі синього неба над червоними мурами й зеленими плюмажами пальм; далі виднівся засніжений Високий Атлас.
Ота вихилився з вікна. Внизу сліпуче блищав асфальт. По ньому йшла жінка в білому. Та це була не Віветта, а європейка, й вона цікавила його так само, як цей асфальт.
Ота сів на постіль і відчув себе страшенно самотнім.
— Боже, — сказав він уголос. — Нарешті тут нема нікого.
Потім став у новому капелюсі перед дзеркалом, провів рукою по гладенькій щоці й раптом пригадав Каміля Верхарта, який у Каса так само видивлявся на себе в дзеркало, чи добре пофарбовані у нього скроні. Цікаво, що з ним? Що з ним зробили ті двоє людожерів, Перрейра і Фавлер? І ця паскуда Джоанна…