– Побудь трохи сама, мені треба дещо знайти.
Дівчина проводжає мене настороженим поглядом великих сірих очей. У вечірніх сутінках знаходжу на галявині дрібно посічені листочки деревію. Тепер рана швидше загоюватиметься. Красуня уважно спостерігає за моїми вправними рухами.
– Ти знахар-травник? Чи мольфар? Я чула, як ти грав на дримбі… – несміливо цікавиться.
Я щиро всміхаюся дівчині.
– Ну, як ти мене таким побачила, то нехай. Що, готуватимемо якесь їдження?
Моя гостя теж нарешті всміхається.
– Їдження… Гарне незвичне слово. Ти, напевно, давно тут?
– Якщо душею – то все життя. А тіло… Тіло носило всюди. – Підкладаю у піч дрова. – Та годі про це. Вівсянку будеш?
– Мене Юля звати… і я буду вівсянку. А тебе як?
– О-о-о… Вибач, що не спитав, – усміхаюся дівчині. – Та для тебе спершу вівсянка важливіша, щоб ти одужувала. Я Андрій.
– Ні.
– Що «ні»? – не можу зрозуміти.
– Важлива не кава, а те, з ким ти хочеш її випити. Для мене важливіші люди поруч. У тебе гарне ім’я – «чоловік». – У її голосі з’являється довіра. – Мій старший брат – теж Андрій.
У відблисках граційного полум’я свічки вона вже схожа на молоду чаклунку первісних часів. Густе шовковисте волосся й вогники-відблиски в очах додають їй таємничості.
– Ну… Мені теж приємне твоє несподіване товариство, правда. – Кидаю погляд на дівчину. – Шкода, що вечерю за усталеним шаблоном треба віддати ворогові. Думатимемо, що ото тільки наш обід. – Подаю Юлі мисочку із запареною кашею.
Дівчина сміється.
– Згода…
Віддаю Юлі свій лежак і накриваю її стареньким ліжником. Сам умощуюся на долівці під батьковим кожухом.
– Я завдала тобі клопоту, Андрію? – запитує дівчина.
– У житті немає випадкових людей. Навіть як їх приводить випадок. Тож мої клопоти десь, колись та якось буде винагороджено. Знаєш отой закон: «Нічого не виникає нізвідки й не зникає в нікуди»? То фізика життя.
– Знаю, добре знаю, – чомусь зітхає Юля й замовкає.
Вогонь у печі гіпнотично жевріє й тихо потріскує. У голові швидко починають мерехтіти смереки, конвалії, возик, дримба, далекий образ Ба – я засинаю… Ніч видається короткою. Прокидаюся від того, що відчайдушно намагаюся стати меншим і сховати холодні ноги під закороткий кожух. Не виходить. Крізь шпарини пробивається ранок нового дня. Таки не зігріюся. Кидаю погляд на Юлю: вона смішно спить, згорнувшись калачиком і виставивши з-під ліжника лише ніс. Тихо виходжу з хатинки й рушаю на заготівлю кілків для своєї огорожі. Робота зігріває тіло й полегшує голову. Згадую про свою гостю, аж коли сонце стає зовсім високо. Спускаюся до потічка. Трохи терпіння – і велика форель моя. Двері хатинки відчинені навстіж, усередині нікого. Ну що ж… Нема чого молодій і вродливій робити зі мною в цій глушині.
Зате тепер ліжник буде мій, нехай. «Ну й добре», – зітхаю й проганяю звичними словами легенький смуток від себе. Чищу форель і наспівую «Червону руту».
– А ти ще й гарно співаєш.
Піднімаю голову: Юля стоїть, обпершись на палицю-рогач. На голові розкішний вінок із різнотрав’я.
– О, Юля… Доброго дня! А ти винахідлива. Костур де взяла?
– Тут вони безплатно на кожному кроці, – жартує дівчина. – Зате знахар на всю околицю лише один, і той утік.
– Мусив сходити до місцевого ресторану, щоб нагодувати таку витончену панянку обідом. – Знизую плечима. – Королеві Карпат дієти ж протипоказані, що скажеш?
Дівчина дарує сяйливу усмішку. Мені легко з нею. Може, я навіть зможу потерпіти ще одну ніч без ліжника.
– Як твоя нога, до речі? Зараз зробимо перев’язку.
Для розкішної рибної юшки вже все-все готове. Роздивляюся рану.
– Схоже, усе добре. Аби лишень сепсису не було. Треба буде ще відвар із деревію тобі попити, він кров очищає. – Обережно перев’язую ногу. – Десь за день, думаю, зможеш потихеньку на неї ступати. Тебе ж, напевно, шукають уже? Коли там той автобус буде? Я б допоміг тобі дійти до нього. Що скажеш?
Юля чомусь підозріло довго мовчить. У її очах незрозуміла туга. Зітхає та якось здушено говорить:
– Хотіла б я, щоб хтось на мене чекав… А туристичний автобус раз на тиждень сюди ходить, тож залишуся хомутом на твоїй шиї ще на кілька днів. Витримаєш, Андрію?
– Не знаю, що й сказати. Хіба назву тебе П’ятницею. Чим там Робінзон навантажував свого соратника, не пам’ятаю вже… – кидаю хитрий погляд на дівчину.
Вона вмить веселішає.
– Ну, щось із сидячої роботи могла б виконувати.
– Ну то й добре. Піду розпалю вогонь у печі. А ти будеш верховною жрицею карпатського вогнища, гаразд?..