Та вечеря викликає в нас німе здивування: розварена вермішель щедро полита незрозумілим коричневим варенням. Ліля в маленькому віконечку кухні незворушно спостерігає за нашою реакцією, зводить вищипані брови й видає:
– Очєнь вкусно. Єврейскоє національноє блюдо. Пріятного апєтіта, мальчікі!
Завжди спокійний і врівноважений Валерій вибухає:
– Лілю, та де ти бачила єврея з молотком чи кельнею, твою дивізію?! Та при всій повазі до тебе й до твоєї національної кухні дай нам нормальну калорійну білкову вечерю для вимучених роботяг!.. І чим ти то полила? Краще не відповідай! – кинув спересердя ложку.
– А гдє я вам мяса возьму? – обурюється Ліля. – З жопи чьєй-то отрєжу, што лі? – різко закриває віконечко й зникає з кухонної сцени.
Голод не тітка. Намагаючись не дивитися в тарілку, запихаємося вермішеллю незабутнього кольору й смаку. Валерій ходить по їдальні й бурчить:
– Хай-но він тільки з’явиться, курвий син. Я від нього відріжу. На все вистачить…
На другий день крики Кіндратовича линуть іще далі, ніж його неземні парфуми:
– Що, досі не знаєте, що не все собаці Великдень? Перший рік на світі живете? Та де ж я вам м’яса візьму? Нема, розумієте, не-ма! Сам його бачу через раз! Та хто його студентам спішить давати?! Виділили на вас по рублю в день, і всьо, баста! Усі претензії в космос, поняли, нє?
– Ми все зрозуміли, Кіндратовичу, – упевнено басить Валерій. – Та ви теж не перший рік у світі живете, хіба нє? То маєте знати, що ні коняка не йде, ні корова молока не дає, як їх погано годують. Ми на хлібі й повидлі довго не протягнемо.
– Та ви… Та чого вас там в інституті вчать?! Що, забули, як Ленін сказав: «Работать, работать і єщо раз работать!» Працюйте, для чого сюди приїхали?! Жерти чи роботу виконувати?! – бризкає слиною навсібіч завгосп.
– То поставте тут портрети Леніна, нехай вони й работають без їжі… А ми не будемо. Даю вам час до завтра, Кіндратовичу, – добиває Валерій завгоспа ультиматумом.
– Ах ти, засранцю… Бунтувати задумав? Та я тебе службі нашій здам! Знаєш якій? З інституту тебе попруть, і всіх вас! – розпалився Кіндратович.
Валерій дарує йому усмішку Чеширського Кота.
– Ну-ну, спробуй. Бачив я таких ідейних в армії. Змушували солдатів рибу в Амурі сітками ловити, а по відомостях проводили як закупівлю червоної риби. Я з капітаном той вилов у магазини відвозив. А потім комісія приїхала, про все дізналася. Злодії в погонах так кричали, як ти, Кіндратовичу, ото зараз. А потім мовчали як риби, тільки вже за ґратами. Я теж матиму що сказати. Цеглу за накладними служба ота легко звірить і порахує. До дачі твоєї скоро добереться. І скільки насправді виділили на наше харчування, теж стане відомо. Тож біжи, доповідай. А ми – за тобою.
Завгосп хапнув повітря розчервонілою мармизою, крутнувся кілька разів дзиґою – усе не міг уторопати, у який бік йому тікати.
– І одеколон свій краще випий, а не псуй нам тут повітря, – гукнув йому навздогін Валерій.
День минув, а від Кіндратовича ні слуху, ні духу. У нас геть нічого нема на вечерю. Знаходимо кілька бляшанок бичків у томаті. Не вихід… Я помічаю неподалік від табору заблукалу корову.
– О, вечеря. Дівчата, хто вміє доїти?..
В оточенні хлопців корова лише злякано поводить здивованими очима. Напевно, згадує студентів-ветеринарів. Ізабель вправно видоює її. На вечерю молочна каша. Відтак Валерій обводить нас, двадцятьох хлопців, зосередженим поглядом.
– Товариші, хто зі мною по м’ясо?..
На ставку, за кілька кілометрів від нашого табору, страшно кричачи, попрощалося з життям із десяток колгоспних гусей. Переляканий сторож стрельнув кілька разів із дубельтівки й побіг по допомогу. Пізно: кожен хлопець уже поволік до табору по гусці. Уночі біля вогнища відбулося свято вдалого полювання. Гуска, запечена в глині, – це сила, скажу вам. Як і гусячі котлети, які ми наминали три дні поспіль. Дівчата зробили собі з пір’я кокетливі обручі «а-ля індіанка». На ситий шлунок робота просувається швидко. На четвертий день у розташування табору прибув Кіндратович уже без звичного різкого запаху одеколону. Привіз цілісіньку свиню. Дівчата очманіло дивилися на небачену купу м’яса.
– Маєте… – процідив чоловік, обвівши всіх недобрим поглядом. – Ледве голову колгоспу впросив. Та за гусей ви повинні заплатити: з кожного по десятці із зарплатні… І допомогти два-три дні на будівництві ферми.
– Ну-ну, нехай буде, Кіндратовичу, – вийшов уперед Валерій. – То ми вважатимемо, що ви нас зрозуміли, а ми – вас, так?
Завгосп сухо кивнув головою. Більше в нас проблем із постачанням не було. Ми провели три дні на будівництві колгоспної ферми від світанку до смеркання. Завершальний штрих у вигляді почепленого над її входом плаката «Слава будівникам комунізму!» зробили. Коровам і дояркам буде веселіше, парторгові й голові – спокійніше. Своє ми відпрацювали, як раби, – за їжу. Голова щедро віддячив нам і Кіндратовичу. Завгосп задоволено запихав гроші в кишеню, навіть не ховаючись. Ми теж були щасливі: несли в табір яйця, молоко, цілу свинячу задню ногу й вино із сільського магазину. Їжа, тепло, річка – чого ще треба молодим, здоровим і веселим студентам? Вина й кохання… А мені та Ізабель достатньо й лише одного.