Кожна частка міліметра важлива для виготовлення гарного зубного протеза чи штучного зуба. Я довго сиджу, підпасовуючи металеві коронки під гіпсовий відтиск щелепи.
Люди не думають про зуби, поки ті здорові й добре хрумають. Іще якихось неповних сто років тому втрата зуба була майже катастрофою. Красуні моментально ставали нещасливими й покинутими чудовиськами. А ще страшенно заздрили чоловікам: беззубі чоловіки маскувалися бородами й вусами. Звісно, виготовляти штучні зуби додумалися давно. Їх випилювали з кісток тварин. Інколи забирали здорові зуби в померлих і прикріплювали до щелеп живим пацієнтам. Дуже багаті люди шукали собі зубного донора, який продавав їм свої здорові зуби. Через ось таке пересаджування зубів в середині ХІХ століття в Україні ледь не спалахнула епідемія сифілісу. Зуби, поставу й честь краще берегти змолоду.
Ходимо в інститутську клінічну лікарню на загальну хірургію. Асистую на кількох операціях із видалення апендикса. Дурень є той, хто говорить: «Та це просто, як апендикс видалити!» Насправді це складно. Від апендициту за всю історію людства померло більше, ніж у якійсь відомій і тривалій війні. Та й сьогодні він може дати ускладнення, які виявляться занадто важкими навіть для сучасної медицини. Спостерігаючи за тим, як хірург створює операційне поле, розумію, наскільки важко оперувати повних людей. Та є й такі, по яких із вигляду і не скажеш, що повні, а на животі кількасантиметровий шар жирової тканини. Важко й довго доводиться добиратися до кишечника. А кров тече, не зупиняючись, постійно ховаючи від лікарських очей потрібне місце! Мушу швидко промокати рану пінцетом із марлевим тампоном. Дійсно, руки, що трусяться, не для лікаря. Післяопераційний період у повних людей теж минає з ускладненнями. Добре, що я стоматолог і мені в майбутньому не доведеться оперувати на черевній порожнині. Із задоволенням роблю перев’язки й уже вправно знімаю шви. Останній пацієнт, десятирічний Мишко, навіть не скривився під час неприємної процедури. Час від часу в кишенях мого халата навіть заводяться цукерки та яблука. З ними я біжу до своєї Ізабель. Вона вміє радіти маленьким знакам уваги. Задоволена усмішка не сходить із її обличчя.
– О, мій Андрі… Як твої справи? Я рада тебе бачити, коханий, – вимовляє впевнено й майже без акценту. – Бачу, ти думав про мене? – утішається цукерці.
– Моя маленька Ізабель, я не забуваю про тебе ніколи, – цілую кохану. – Ти в мене ось тут, – прикладаю руку до серця.
– Ми сьогодні кудись підемо? – вистрибує навколо малим дівчиськом Ізабель.
Кудись ми йдемо завжди, тільки-но випадає вільна хвилина. Тепер я експерт-культуролог Львова – спасибі Тетяні Василівні. Сьогодні підемо в оперний театр. Внутрішній трепет проймає тіло, коли йдеш широкими кам’яними сходами фойє. Тисячі людських ніг до нас проходили ними повз стрункі колони й прекрасні фрески на стінах і стелі. Там, де мають заговорити струни людських душ, завжди дуже високі стелі. Тут чудова акустика. Струнка Ізабель у червоній сукні могла б стати героїнею опери «Кармен». На неї задивляються поважні чоловіки в костюмах. Та моя Кармен кидає на мене довгий тривожний погляд і шепоче:
– Мені здається, що всі ці жінки дивляться на тебе.
– Ізабель, вони думають, що в мене чудовий смак і що коло мене найгарніша дівчина у світі.
Ізабель кокетливо всміхається й бере мене під руку.
– Ми гарна пара, – гордо розправляє плечі.
У взаємному коханні всі пари гарні, це правда. У двох людей тоді спільна душа, яка посилає в космос лише світло. Наша від незабутнього оперного свята ще більше вібруватиме добром і любов’ю. У нас місця на балконі, з нього все чудово видно. Уже в залі помічаю Володю Івасюка з величезним букетом троянд. Він сідає в другому ряду. Сьогодні слухатимемо оперу «Запорожець за Дунаєм». Стиха розповідаю сюжет Ізабель:
– Колись наші українські військові називалися козаками. Цариця Росії вигнала їх разом із сім’ями з України – далеко-далеко, аж у Туреччину, за річку Дунай… І вони мріють повернутися до України з чужини… – Сильно в історію не заглиблююся: боюся, що Ізабель не збагне цього. – Зрозуміла хоч трішки?..
Дівчина уважно слухає й із розумінням киває головою:
– Сі, сі… розумію. У нас на Кубі було схоже…
Роль дівчини Оксани, дочки Карася, виконує висока ставна красуня з оксамитовим сопрано. Моя Ізабель через широко розплющені очі, здається, вбирає голоси, неймовірні декорації й народні костюми. Час збігає швидко. Уся трупа на сцені вклоняється глядачам. Зал захоплено аплодує на біс. Сходами збоку квапиться до молоденької співачки Івасюк із букетом. Володя сходить, а до артистки впевнено крокує інший чоловік із великим кошиком квітів. Ізабель усе дуже подобається, і вона світиться від щастя. Виходимо в осіннє підвечір’я. Львів не бачив того, що ми. Він сірий і буденний. Переходимо дорогу, озираюся. Біля службового входу красуня співачка сідає в чорну «Волгу». Поодаль стоїть сумний Володя Івасюк. Ця картина залишає в пам’яті глибокий чорно-білий відбиток. Збоку Ізабель торкає мене за рукав. Тепер вона нагадує мою маленьку сестричку Марійку: у неї завжди сотня дитячих запитань, що хочуть непростих і розлогих відповідей.