Число «п’ять», на думку математика Фібоначчі, є числом кохання. Та й Львів – місто кохання: дата його заснування в сумі цифр теж дає п’ять. У нашому медінституті на останньому, п’ятому курсі цей факт знаходить стовідсоткове підтвердження. Віктор уже одружений: літні підробітки музи´кою на весіллях зробили своє. Тепер його саксофон із подвоєною енергією заробляє на молоду сім’ю. Він навіть придбав вживаний червоний «москвич». Автомобіль стоїть під вікнами нашого гуртожитку, викликаючи заздрість в усіх і безсоння у Віктора: потрібно пильнувати, щоб ніхто не вкрав чи не пошкодив. Валерій теж одружився зі своєю землячкою. Я вже пропонував руку й серце Ізабель, та вона каже, що це надто серйозний крок і нам не слід поспішати. Лише Сергій, у якого донедавна очі блищали, варто було дівчатам лише з’явитися на обрії, раптово збайдужів і до дівчат, і до теми кохання. Усі поспішали узаконити свої стосунки: від цього залежав розподіл майбутніх місць роботи.
Утім, скоро весь наш інститут закляк, занімів і перемкнув увагу з власного життя на перешіптування й обговорення нечуваної новини. Усі, хто доти пишався своїми фірмовими джинсами, сорочками й мештами, поникли, як квіти в букеті тижневої давності й заховали улюблені речі в найглибші надра своїх шаф. Самозакохані, стильні й упевнені в собі раптово захотіли стати сіренькими й непомітними. Та вже було запізно. Снігова куля викликів до спецкімнати кадебістів невпинно наростала.
– Валютників спіймали… Трохи арабів, трохи наших… Допитують усіх… – повзли коридорами й аудиторіями чутки.
Ніхто не відважувався розповідати, що там і як. Тим, хто вже побував на аудієнції в Цербера, узагалі ніби заціпило. Під наполегливим натиском цікавих вони кричали, як обпечені: «Самі скоро там будете!» – і допитливі кидалися від них навтьоки.
Усі розуміли, що арабам не зроблять нічого. А от нашим буде непереливки. Найшвидше запрошення до спецкімнати дістав Валерій. Повернувся до гуртожитку геть знервований. Ліг на ліжко й довго не хотів ні з ким розмовляти. Навіть не реагував на те, як Віктор зумисне водив перед його обличчям шматком улюбленої ковбаси – обернувся на другий бік і продовжував мовчати. Нарешті дочекався, коли Сергій пішов кудись, чогось роззирнувся й мовив:
– Хлопці, я тут усе думав, думав…
– Ну, Сократе ти наш, до чого нарешті додумався? – бухнувся на ліжко поруч Віктор.
– Не перебивай… – Погляд Валерія не допускав жартів. – Усі можемо вилетіти з медінституту. Усе надто серйозно. І п’ять років навчання й ще п’ять до того – мої невдалі вступи – упадуть у болото. Десять років життя псу під хвіст…
– Та що ж уже там таке?! Не тягни, куртка на ваті, – не витримав Віктор.
– Не знаю як, та Цербер знає, що ми були в «Берізці». Спіймали на гарячому оту білявеньку дівчину, що нам чеки продала.
– Таню? Таню Вергун?! – Моє серце впало до п’ят. – Як?! Не може бути…
– Може, Андрію, може… Отож ми всі учасники злочину з валютою. То є стаття й виліт з інституту… Та найгірше те, що він знає, що ми слухали ворожі голоси.
Віктор присвиснув. Ми перезирнулися, добре розуміючи, що стоїть за тим звинуваченням. Сибір, золото, Магадан, новий Біломорканал. Ліс і ручна пилка «Дружба-2» на довгі роки. За прослуховування й поширення ворожої пропаганди давали більший строк, аніж кримінальникам. Як поширення могло бути розцінене й просто жваве обговорення почутого. Розмитість меж між «слухати» і «поширювати» дозволяла давати максимальний термін.
– Я все заперечував. Як вас будуть кликати – теж заперечуйте й стійте на своєму: неправда, не чув, не знаю… Глухий, сліпий, дурний, імпотент – так, згоден, а слухати – не слухав… Нас тут четверо було завжди. І двері замикали на ключ. Ще такого пеленгатора, щоб умів слухати, хто що в гуртожитку вмикає, ніхто не придумав. Тільки тепер я ні в кому з нас не впевнений. Десь прокололися ми, хлопці. Свідомо, несвідомо – важко сказати. Тож так: нікому нічого. І в хаті мовчимо… У Сергія батько – партійний чин, його відмажуть. А нас кóпнуть тушканчикам казахським у нори…