Владлен Вікторович мимовільно втягує голову в плечі й ціпеніє. Студенти навколо з цікавістю прислухаються. Нарешті він розвертається і йде в інший бік. Ізабель іде за ним і голосно продовжує:
– Я буду жалітися своєму консулові, що ви образили громадянку Куби…
Цербер розвертається, буравить очима Ізабель і мене, тихо промовляє:
– Не треба. Я беру свої слова назад… – і швидко йде коридором.
Мене розпирає від радості після нашої перемоги. Не зводжу очей зі своєї усміхненої Ізабель.
– Я не знав, що ти, мала, така відважна.
– А я не відважна, Андрі. Ти відважний, що вдарив його. Мені теж було страшно. Сьогодні він міг повестися як завгодно. Просто відучора я собі повторювала: «Мале перемагає велике… Мале мусить перемогти велике…» Ходімо в кіно… – несподівано пропонує. Що ж, дуже доречно…
Спочатку дивимося на екран, а потім довго цілуємося решту сеансу. Добре, що ми на останньому ряду.
Ми подружжя. Андрій та Ізабель Зайчуки. Їдемо до мене додому. Ми не помічаємо ні бруду поїзда, ні агресивних та п’яних пасажирів. Навколо нас захисна аура кохання. Вона прозора й міцна водночас. В очах своєї дружини я бачу любов. Вона не дратується, коли інколи я сьорбаю чай чи не закриваю дверцята тумбочки.
Мене теж у ній влаштовує все-все. Цілу дорогу по-дитячому тримаємося за руки. Ізабель із захопленням зустрічає хвилясті передкарпатські краєвиди. Каже, що вони схожі на її Кубу. Добираємося до нашого райцентру. Він зовсім не змінився. Щоправда, навколо стало якось більше нетверезих людей. Стоїмо на зупинці, чекаємо на автобус у село. З брудної забігайлівки навпроти непевною ходою до нас іде хлопчина в пошарпаному одязі.
– Привіт, Зайчук… Тобто Андрюха, – простягає правицю нетверезий молодик.
Придивляюся… Не можу повірити: переді мною мій однокласник, розумник і комсорг Андрій Гук.
– Привіт, Андрію… – подаю руку й навіть не знаю, чи варто щось запитувати або говорити.
– Що, додому їдеш? З дружиною? Вітаю. – Андрій усе правильно зрозумів. – А я от… бачиш…
– Як твоє навчання? – не можу збагнути очевидної деградації однокласника.
– А ніяк, – криво всміхається Гук. – Мало знав, не те що треба вчив. Вигнали…
Бачить німий подив у моїх очах і продовжує:
– Був комсоргом факультету. Підвищену стипендію отримував, старався. Доценти навіть першими здоровкалися. Поселили мене, як правильного радянського хлопця, у кімнаті з трьома арабами. Усе добре було: дружили, допомагали один одному… – Андрій по-паханськи сплюнув набік, помовчав і продовжив: – Дружили, поки вони всі гроші на дівок не протринькали. Сидять у кімнаті, по-своєму ґелґочуть, їсти хочуть. А я якраз із дому приїхав, торбу привіз – не буду ж друзів у біді залишати, так? Узяв тушонку домашню, – удома тільки-но свиню закололи, – підігрів, ну й нагодував друзів. Жеруть, нахвалюють. Десь за півгодини питають у мене, з чого та тушонка. Відповідаю, що зі свині… Відлупили мене так, що ключицю й два ребра зламали… Потім іще й пішли до деканату й заяву на мене написали: мовляв, нагодував нас нечистою й забороненою для мусульман твариною… Усе вчив, а того не знав. Мовчали в нашому університеті про те, у що саме хтось десь там у світі вірить. Усе якось неконкретно вчили, розмито… Релігія – опіум для народу, ти ж знаєш… Образив я їхні релігійні почуття, виявляється. Міжнародним скандалом запахло. Добре, що після тривалих допитів до Сибіру не вислали, а тільки вигнали… – Погляд Андрія був зболений. Відчувалося, що це його незагоєна рана.
– Життя всіх випробовує на міцність, – несподівано вступила в розмову Ізабель. – Не треба здаватися. Можна спробувати щось інше.
Колишній комсорг якось відсахнувся від слів моєї дружини. Подивився дивно й сказав:
– Я піду, певно… То що, Андрюхо, на все добре… Може, маєш позичити мені на пляшечку горілочки?.. – Схопив простягнутий зеленавий трояк і ступив крок назад. Обернувся і якось знічено мовив: – Ти того… Не тримай на мене зла. Не хотів я тоді вас із Миколою… Змусили. Не винуватий я.
– Так, звісно. Що було – загуло. Може, ти здивуєшся, та я вдячний тобі за те, що було. Це змінило моє життя на краще. Так-так, – перехоплюю недовірливий погляд однокласника. – Та знаєш, тепер мене мучить інше: у нас країна невинуватих, еге ж? Як гадаєш? А ті, що тебе з вузу вигнали, як, винуваті, по-твоєму, чи ні? – запитую. Я зовсім далекий від зловтіхи. Але й не варто підгодовувати своїм співчуттям його жаль до себе. Злість у таких випадках може стати корисною.
Колишній комсорг морщить чоло, намагаючись народити думку. Та надто довго послуговувався чужими. Канал для власних забито вщент.