У мами свято душі й тіла. Із закутків скрині вона витягає нову квітчасту хустину й довго вив’язує її перед потьмянілим дзеркалом.
– Ну що, сеньйоро Анно, здивуємо колежанок? – задоволено промовляє сама до себе й спішить до корів на ферму.
Брати розпалюють у печі вогонь, а Ізабель роздивляється запаси. Щось мугикає, наказує принести найбільшу каструлю й починає куховарити. До невеликої свинячої ніжки додає все, що тільки є в хаті: квасолю, горох, картоплю, капусту, моркву, гарбуз… Ми з цікавістю спостерігаємо за творенням якоїсь незбагненної страви. На красивий рум’янець і спритні рухи Ізабель можна дивитися безкінечно.
– Потахе, – урочисто оголошує моя чудова дружина.
У густому вариві важко розібрати, що де є. Та суп дуже смачний. Тато задоволений:
– Ну, Андрійку, з цією дівчиною ти точно не пропадеш…
Це найкраща оцінка для Ізабель. У пориві радості вона цілує тата в щоку. Наш тато часто кліпає, ніяковіє, а потім розпливається в широкій усмішці. Це справді незабутній день…
От і добігає кінця наш п’ятий курс. Львів укотре переживає весняну повінь запахів, кольорів і кохання. Час від часу встигаю перед заняттями забігти на маленький базарчик у центрі й купити для коханої букетик весняних квітів. Мені подобається захоплення в очах Ізабель, з яким вона топить обличчя в пахучій зелені. Травнева конвалія – вершина досконалості. На Кубі вона не росте. Ізабель її дуже любить: глибоко вдихає цілющий запах і випускає по-дитячому зі звуком «А-а-а…». Ми сидимо на подвір’ї медінституту біля фонтана й насолоджуємося весною. Товсті коричневі хрущі бринять у зелених кронах кленів над нами; час від часу вони падають і вдаряються неповороткими тілами об асфальт. Моїй чорнявій дружині дуже пасує білий колір халата й ніжні бутони конвалій. Бажання, яке пробуджується в мені, таке ж сильне й загадкове, як запах квітки. Маскуємо букетиком наш пристрасний поцілунок. Краєм ока бачу, що до нас поспішає Віктор. Він чимось стривожений.
– Привіт, любасики… Володя Івасюк зник. Ми хотіли з ним на нашому випускному заграти… І десь як крізь землю провалився…
Увечері в гуртожитку Віктор схвильовано міряє кроками кімнату.
– Не інакше, як уже до нього кадебісти добралися. Багато чого мені розказав цікавого. Він там на шпагах зійшовся з одним. За ту свою співачку неземну…
Валерій обводить усіх нас уважним поглядом і стримано покашлює. Наука не пішла до бука. Та Віктор не заспокоюється:
– У суботу мені ніяк не вийде репетицію з ним зробити: на весілля їду. Гроші треба заробляти. Жінці от-от народжувати…
Нам із Сергієм нічим утішити Віктора – лише співчутливо дивимося на товариша.
У п’ятницю ввечері, повертаючись від Ізабель, помічаю біля машини Віктора якихось двох зацікавлених чолов’яг. Вони шарпають дверцята й заглядають під днище.
– Гей, хлопці, ви що тут робите? – підходжу ближче.
– Та Віктор попросив машину глянути, – відповідає впевнено один, не повертаючи до мене голови, а другий знову лягає, намагаючись щось розгледіти знизу.
– То я його покличу, – поспішаю до дверей гуртожитку.
Ні в кімнаті, ні поблизу Віктора не було. Аж пізно ввечері я сказав йому, що майстри приходили машину лагодити. Віктор спантеличено закліпав і крутнув головою.
– Які майстри, Андрію? Я нікого не кликав і нічого не просив, куртка на ваті… – і погнав у темну ніч.
Прийшов, із полегшенням видихнув:
– Ху-у-у… нічого не зникло. Усе зачинене, як і має бути. Хто ж то такі, куртка на ваті? Ну, потім розберуся…
Потім так і не настало… У понеділок ми всі їхали вже на похорон Віктора. Від нього лишилося суцільне криваве місиво. В’їхав у дерево на узбіччі на великій швидкості. Смерть настала миттєво… Погнутий сріблястий саксофон, що був частиною душі нашого товариша, стояв збоку біля труни. Прямо на цвинтарі в згорьованої молодої дружини товариша почалися перейми. Батько Віктора плакав і примовляв здушеним голосом:
– Казав я йому, що з гальмами не жартують…
Смерть Віктора стала для нас страшною й незрозумілою несправедливістю. У гуртожитку ми влаштували йому поминки. Пили вино, згадували товариша й не соромилися сліз. З нашого життя випала яскрава й сонячна людина. Усе здавалося, що усміхнений Віктор ось-ось відчинить двері кімнати й скаже: «Чого сумуємо, куртка на ваті? Чого бракує – вина, дівок чи музики?..»
Не встигли оговтатися від страшної втрати, аж через три дні надійшла нова сумна звістка: 22 травня 1979 року ми ховали вже Володю Івасюка. Весь Львів принишк і плакав за тим, хто підніс любов і романтику на вершину сірого життя. Десятки тисяч згорьованих людей під пильним наглядом міліціонерів і кадебістів стікалися вулицями Львова до Личаківського цвинтаря. Завше всміхнений життєлюб покінчив із собою в лісі неподалік від Львова. Повісився на тоненькому деревці, яке чомусь не зламалося. У газетах надрукували розлогі статті, у яких за вуха понатягували незрозумілих фактів і свідчень. Нібито Володя був психічно нестійкий тип, що знехтував лікуванням. Ніхто з нас не вірив цьому. На відміну від журналістів, ми добре знали цю людину. Він любив життя, дівчат, музику, і це було взаємно. Такі не шукають зашморгу, ще й далеко від рідної оселі. Дійсність навколо ставала щораз жорстокішою, брехливішою й непередбачуваною. З чергових халеп уже не можна було вибратися з невеликими втратами, послуговуючись звичними викрутасами. Яскраві й оригінальні особистості заважали владі своєю інакшістю. Вони взагалі не повинні були народжуватися в країні лише дозволених думок. Янголи помилилися, пославши їхні душі на батьківщину п’ятикутної зірки. Та вже коли народилися, то мали загинути.