Через місяць в орендованому драматичному театрі відбувся наш випускний. Ми хором повторювали Присягу лікаря СРСР латиною, більш відому всім як клятву Гіппократа. Було багато усмішок, букетів, вина й музики. Від пафосних промов і привітань лише російською мовою відгонило якоюсь нещирістю. Усі вже знали, де проходитимуть іще рік інтернатури й де працюватимуть опісля. Валерій отримав призначення на Рівненщину, Ліля – у Львів, Сергію дали дуже хлібне місце в курортному Трускавці. Ізабель і я будемо інтернами у Львові, а опісля на нас чекає Куба…
Я дивився на однокурсників і згадував нас, наївних, усміхнених і амбітних, п’ять років тому. У всіх в очах, як і колись, горів вогонь сподівань. Він спалахує завжди на межі фінішу й нового старту. Наші надії знову були великі й рожеві. Випуск поставив усіх на межу, за якою для нас змінювалися правила життя. Друзі, кохання й знання ставали тим капіталом, якому настав час віддавати відсотки. Звісно, десь там, де пустимо коріння, ми обростатимемо новими зв’язками, уподобаннями. Мудрішатимемо разом зі своїми дітьми. Ставатимемо обережнішими в словах, учинках і виборі друзів. Дедалі більше згадуватимемо те, що колись здавалося цілковитою дурнею, зі словами: «А мама була права…» Чи тато… Встановимо нові, жорсткіші рамки для себе й оточення. Та ніколи ці рамки не будуть переглянуті для друзів молодості. Їм завжди буде дозволено все: говорити дурниці, напиватися досхочу, приходити в гості посеред ночі. Шкода, що серед них не буде Віктора. Він навчив мене шукати вихід із патових, здавалося б, ситуацій і ніколи не здаватися…
На сцені, на тлі завіси з великою головою Ілліча й ще якимись зовсім недоречними сьогодні символами країни, грає «Адоніс» – вокально-інструментальний ансамбль нашого інституту. Ми відбиваємо шалені ритми, що чергуються з повільними романтичними танцями. Моя пластична Ізабель танцює, напевно, від народження. З нею я хочу робити це цілу вічність. Вона найбільше моє інститутське надбання. Мені не хочеться з нею розставатися ні на мить. Те, що ми вчилися на різних факультетах, розлучало нас зовсім ненадовго, та тепер… Тепер ми назавжди разом, і це мені подобається. Наші серця повсякчас вистукують в однаковому ритмі – і коли спимо, і коли танцюємо. Повітря в театрі вже густе від гарячих тіл і випитого шампанського. Переглядаємось з Ізабель і розуміємо одне одного без слів. Виходимо у львівську ніч. Місто зустрічає рятівною прохолодою й нагромадженням контрастних тіней.
– Я така щаслива, Андрі! – кружляє усміхнена Ізабель навколо скульптури Нептуна на площі Ринок. – Тепер ми подружжя лікарів!
– Я теж щасливий! – розкриваю обійми їй назустріч. На безлюдних вулицях можемо обійматися досхочу. – Я кохаю тебе, Ізабель… – виціловую красиве лице дружини. Її близькість наповнює мене великою ніжністю й силою водночас.
Ізабель усміхається й шепоче:
– Я вже так хочу додому… Тобі сподобається Куба, коханий. І ти їй сподобаєшся. Ти добрий і гарний, Андрі.
– Навіть гарніший, ніж твій Фідель?
Ізабель лукаво дивиться на мене, трохи відходить і повільно киває головою. Потім усміхається й прикладає пальця до вуст. Ну що ж, я перевершив самого Фіделя! Нехай це буде нашою родинною таємницею!
Моя красуня скидає туфлі й біжить у вузеньку вуличку. Мчу за нею. Підхоплюю на руки й знову цілую. Повільно прямуємо до гуртожитку. У маленькому скверику помічаємо двох цікавих чоловіків. Здається, вони добряче напилися: стоять в обіймах, наче скам’янілі. Та більший раптом схиляється й цілує нижчого в щоку пристрасно й довго, наче дівчину. Тоді вони прощаються, довго тримаючись за руки. Невисокий чоловік рушає в наш бік. Світло ліхтаря осяває знайомі окуляри й постать. Упізнаємо й кремезного друга. Не можу повірити…