– Так, так, саме так… – утішається пацієнтка. – Автомобіля нема, та коронка нехай буде…
Мій наставник крутить головою, хвильку про щось розмірковує й зрештою відступає під натиском дівчини.
– Добре, пишіть заяву на протезування… – Дивиться вслід красуні, зітхає й несподівано мовить до мене: – Як будеш колись вибирати коханку, то дивися, щоб звалася так само, як твоя дружина… – Перехоплює мій ошелешений погляд і доповнює: – Щоб пам’ять і язик часом не підвели. Жінки того страх як не люблять. Бо то вже доведеться комусь тобі зуби вставляти.
Мені щиро шкода дівочої усмішки. Я не бачу великої різниці між листком петрушки, що застряв у зубах після споживання салату, і золотою коронкою. Ефект той самий. Якісь незрозумілі ідеали краси в нашій країні. Та для дівчини це талісман вічного кохання й щасливого майбутнього, перифраз Гамлетового «Бути чи не бути?». Будь… Вона плаче від болю, але терпить неприємну процедуру обпилювання переднього зуба. Тепер він нагадує маленький огризок. Уже за кілька днів цей зуб стане коронованою золотою міткою, що посилатиме навсібіч сигнал від своєї господині: «Я своя… Я багата…»
Усі протезні роботи із золотом строго контрольовані. Державу не цікавлять зуби. Державу цікавить золото. Тому заборонено потай робити з нього протези. За це можуть посадити, і то надовго. Пацієнти пишуть заяви, які зберігають і перевіряють. Виклик на допит із проханням відкрити рота, як у стоматолога, – звична справа. Століття дантистської практики визнали золото найкращим матеріалом і для протезування, і для пломбування. Колись пломби із золотої фольги надійно слугували своїм господарям десятиліттями. Були й свинцеві, які більше шкодили організму, та що тоді не шкодило… Та й металевого присмаку, як за використання сталевих коронок, благородний метал не дає. У результаті всіх плюсів золота стоматологи в нашій країні дістали суттєвий мінус – підвищений інтерес із боку кадебістів. А я так сподівався, що після закінчення інституту ми з «компетентними органами» станемо двома паралельними прямими з геометрії Лобачевського…
Згодом Єфим Єгорович відводить мене до відділу протезування. У ньому всюди гіпсовий пил і безкінечний перестук мініатюрних молоточків. Зубні техніки, згорбившись, виготовляють коронки й зубні протези. Я повинен до найменших дрібниць опанувати цю копітку справу. Сиджу довго: моделюю й відливаю золоту коронку для модної дівчини. Дивно, що оцей маленький жовтий ковпачок здатен зробити людину щасливою. Упевнений, що її наречений – недолугий самовпевнений тип – спочатку милуватиметься усмішкою, а потім усвідомить, що то його перемога й символ повного домінування в стосунках. Бідна дівчина має всі шанси стати слухняною лялькою. Та кожен сам вирішує, де на гойдалці стосунків місце власного «я»: зверху, знизу чи поряд. Уже хочу додому.
Неквапний червоно-жовтий трамвайчик привозить мене на кінцеву зупинку. Ізабель сьогодні має нічне чергування – шкода…
– Доброго дня, пані Галю! – вітаюся зі своєю господинею, відчиняючи невисоку металеву хвіртку.
– Доброго здоров’я, Андрію, – піднімає голову з абияк закрученою гулькою пані Галя. – Як там справи в молодого дохтора? – Її усмішка й погляд наче змащені салом: надто улесливі, наче вона зовсім і не моя квартирна власниця.
Усе це чомусь виймає із закапелків пам’яті батьківські слова-настанову: «Будеш, сину, зубним дохтором… Зубів тридцять два, і кожен боліти може…» Ця усмішка господині адресована не мені, а моїй гарній професії: видно, що пані Галя вже досконало пізнала садистські тонкощі зубних мук. Її губи старанно знаходять баланс між демонстрацією сонцесяйної радості й умінням приховати численні зубні вади. Їй приємно хвалитися перед недалекою сусідкою, пані Іванкою, своїми інтелігентними квартирантами-лікарями. Жінки часто зустрічаються на невеликому подвір’ї, голосно й жваво розмовляють та емоційно вовтузяться на широкій лаві. Модні довгі квітчасті байкові халати щодня шліфують ослін до блиску, як самурай – свого меча. У тих посиденьках уся мудрість усесвіту дрібніє й меркне перед двома всезнаючими й всерозуміючими львівськими панями.
– Дякую, пані Галю. День був неважкий, – ґречно відказую господині й поспішаю усамітнитися у своєму помешканні.
– Ну та то чиста робота, не в шумі… Файна робота. Ну та так: хто на що вчився… – зітхає мені в спину господиня.
Її чоловік працює на автобусному заводі. Цілісінький день серед стукоту й скреготу металу – увечері навіть не хоче дивитися новини по телевізору. Хоча які там новини… Таке враження, що у великій країні тільки Генеральний секретар КПРС і дехто з його політбюро живуть, а решта – так собі, дрібні людці, що випадково затесалися між новин про партійних богів. Разів зі сто повторять усі титули головної бозі, покритикують підлу й злочинну Америку – та й по новинах. Дивіться телевізор, працюйте й будуйте комунізм. Нічого нового… Довго курить надворі й сидить на лавці під вікном, звісивши голову. Інколи кидає довгі гіркі погляди на наш маленький будиночок. Щось важке його мучить. Та він здебільшого мовчить, лише зранку, перед роботою, його злість вибухає каскадом гнівних криків на адресу дружини.