Добре, що господиня не бачить придуркуватий усміх на моїй фізії. Цнота як нетлінний знак якості. Найжирніший плюс до самооцінки того, хто став достойним… Ще б щасливчик то зрозумів. Ілюзорна гарантія безсмертного й трепетного кохання. Довічний вимпел чи то переможниці, чи то страдниці… Боже, як же то мій господар не оцінив таку жертовну цінність її цноти… Весь мій подальший життєвий досвід лише підтверджував те, про що я почав здогадуватися замолоду: цноту як найвищу жіночу чесноту ставлять на п’єдестал або чоловіки-деспоти, або сексуальні слабаки: для одних то незабутній трофей, для других – можливість не напружуватись і уникнути порівняння в конкурентному світі самців. А жінки після цієї почесної капітуляції з теплотою зрубаної сосни лежать у ліжку й чекають на вічну вдячність «лісоруба»: запали мене, мій господарю… Колись ця анархічна пересторога стримувала появу дітей, яких надто важко ростити самому, а сьогодні?.. Зі страху й обов’язку постають фальш, підлість, тиранія й війни. З любові – дружба, радість і мистецтво. Не можна кохати з примусу чи помилки незнання. Цнота – це поріг знання. Коли його перейти і як – кожна дівчина має вирішувати сама. Це просто шлагбаум, підйом якого кожен розпочинає сам у голові й серці. Це частина особистої свободи. Історія людства її старанно й тривало придушувала.
У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання. Найсексуальніша частина тіла радянської людини – очі. І в кіно, і в піснях. У кіно краще очі єврейські – такі, як у Тетяни Самойлової чи Фаїни Раневської: мовчання пережитого болю сотень поколінь генетично зробило їхній погляд промовистішим за слова. А момент першого пізнання плоті автоматично запускає всіх на орбіту вічного й неземного кохання… І в кіно, і в піснях… Тільки не в дійсності. Залишається нездоланна сила фольклору. Домисли й здогади на тему кохання на тисячах ось таких лав стають народними знаннями. Те, що народилося сьогодні на ослоні й зайшло в мої вуха, смішне й недолуге. Ну та не може чоловік все життя, до глибокої старості радіти кубку, який виграв нехай навіть під час дуже складних змагань замолоду! Ні, я так більше дійсно не можу… Щоб не чути двох апологетів сучасної моралі, швидко ставлю платівку Хуліо Іглесіаса. Спочатку його чуттєвий голос проникає в усі закутки душі й змушує вібрувати в унісон із ним чистою любов’ю. Так може співати тільки він – колишній талановитий футболіст, що дивом вижив після важкої аварії. Біль, кохання й жага до життя бринять у кожній ноті. Швидко вловлюю вже деякі знайомі іспанські слова й тихо підспівую. Щемливий голос Іглесіаса навіть змушує замовкнути на деякий час двох мотрон неподалік від мого вікна.
– Перепрошую, а майстер Саша тут живе? – проривається крізь пісню жіночий голос із вулиці.
– Тут, тут, – зривається з лавки моралі моя господиня.
– А можна його покликати? У мене тут праска є до ремонту… – приязна жіночка очікувально дивиться на пані Галину.
– Ой ні, панунцю… Він, розумієте, хворий. Не хоче, щоби його люди бачили, розумієте? Я його мама, – по-змовницьки стишується господиня. – Давайте мені, я йому занесу, – приймає пакунок з усвідомленням своєї значущості посередника й зникає в будинку.
За кілька хвилин виходить.
– Завтра ввечері зайдіть. То буде вартувати два карбованці. Влаштовує вас?
Жінка киває головою й прощається. Пані Галя опускається на лаву й зітхає:
– Отак воно і є… І де серед тих розпусниць ще й хворій дитині дружину надибати? Ну, обділив його Бог, то таке. Але руки ж золоті має. Що, не міг би сім’ю утримувати? Та міг би. Але де ти тепер нормальну дівку знайдеш? Бо як воно слабе, бідне, то що, права на щастя вже не має? – Пані Галя замовкає.
Дві тітоньки з гіркотою дивляться поверх паркана на міську обитель несправедливості й розпусти. У вікні за їхніми спинами бовваніє темний силует Саші. Він слухає розмову мами й сусідки. Я його ще не бачив, хоча живу тут уже понад місяць. Він якийсь невидимка. А може, справді важко хворий – у візку чи каліка?.. Мама його дуже жаліє. Ну, на те вона й мама.
– Добре, пані Іванцю… Приємно було з вами поговорити, – порушує мовчанку моя господиня. – Мушу збиратися на службу замість Саші. Завтра обов’язково приходьте. Добра сусіда вартісніша від родини, направду, – улесливо зазирає в очі коліжанці-порадниці.