Пані Іванка неквапно віддаляється, несучи свої масивні надбання, обтягнуті байковим квітчастим полем неймовірних кольорів, а пані Галя збирається на роботу. У нашій країні є робота для всіх. Вона і право, і обов’язок. Не хочеш працювати – тебе змусять. Або запроторять до в’язниці як трутня. Творчий, кажеш? Тоді йди у творчу спілку – письменників, журналістів, художників. Для обліку й тримання під контролем. Чомусь навіть важкохворий Саша має працювати. Чи він не важкохворий?.. Не знаю. Та його любляча мама йде замість нього в ніч сторожувати на склад продтоварів. У сутінках вона розминається з чоловіком, який тільки-но повертається з роботи.
– Вечеря на столі, Степане, – повідомляє сухо й заклопотано, закриваючи хвіртку.
Чоловік байдуже киває головою. Це він чує щовечора. Розставання не напружує їх, а навіть, здається, навпаки. А от мені б так хотілося, щоб моя Ізабель сьогодні була вдома. Лежала на ліжку й мило щебетала по-іспанськи… А я б удавав, що не все зрозумів… Співав би їй, як… Ну, не так, як Хуліо Іглесіас, а як його троюрідний кузен, то точно. Або як Каміло Сесто після ангіни.
Під тиху мелодію ненадовго засинаю. Прокидаюся, вимикаю програвач. За звичкою визираю у вже чорне вікно. Дві темні постаті пройшли повз – від хати до хвіртки. Невже злодії? Приглядаюся й прислухаюся. Ні, це мій господар Степан проводжає якусь жінку. Вони похапцем обіймаються. Жінка стиха задоволено говорить:
– Файний ти, Степане… Приходь до мене завтра зранку. Вгощу тебе канапкою з «Докторською» ковбасою: заслужив. Бувай… – тихенько промовляє й зникає за парканом.
Спочатку ошелешено перетравлюю побачене, далі всміхаюся сам до себе й лягаю спати. От тобі й ветерани сексу. Чудять, як молоді… А що вже молодим казати! Як там моя Ізабель? Незрозуміла тривога й ревнощі відганяють мій сон – його вже не буде. Встаю, швидко натягую одяг і підтюпцем біжу до своєї дружини. Щоб відкинути дурні думки, уголос рахую ліхтарі на шляху. Півгодини, шістдесят ліхтарів, і я, Отелло Зайчук, на місці. Прослизаю повз охоронця, лечу сходами й порожніми коридорами. Третя ночі – навіть хронічне безсоння провалюється в дрімоту. Тихо прочиняю двері ординаторської. Моя гарненька дружина спить на кушетці, згорнувшись калачиком. Як би я тебе зараз поцілував у ті розтулені губки – для початку… Раптово мені стає соромно за дурні підозри. Уявляю, як дружина розплющує очі, радіє й усміхається мені, а потім… Треба йти звідси, доки Ізабель не прокинулася… Обережно накриваю голу п’ятку дружини ковдрою. Не втримуюся від спокуси й легенько торкаюся губами оксамитової щоки, потім навшпиньки виходжу.
Шістдесят друзів-ліхтарів мовчки й без докорів освітлюють мій шлях додому. Тепер я часто згадуватиму їх і це нічне рандеву, перш ніж у мене коли-небудь знову виникне ідіотське бажання стати більярдною кулею підлих гормонів. Треба постояти, як отой укопаний стовп, і пустити світло думки у голову. Мої ревнощі заженуть особисту свободу Ізабель у клітку – це перший ліхтар… Огорожа недовіри роз’єднає наші душі – другий… Її «я» коли-небудь не витримає – третій… Того дня, коли Ізабель стане вільною, – а він таки колись настане, – у клітці опиниться вже моє «я». Його роздиратимуть демони жалю, спогадів і злоби. Маленький простір боротьби не вміщатиме нікого й нічого, що допомогло б вийти. Я ненавидітиму себе, усе і всіх… Особливо їх, закоханих – щасливих, усміхнених і задоволених. Тих, що триматимуть одне одного за руки, а не за душі… Адже схочу повернення в минуле, та ніяк не знайду ні виходу з клітки, ні машини часу для повернення. Нестиму отруту ненависті в собі. Впорскуватиму її невидимі молекули в погляди, слова, стосунки з іншими людьми. Навіть коли говоритиму не про кохання, а про політику, їжу, магазини, погоду… Вони запускатимуть ланцюгову реакцію роздратування, хамства, злості й болю в інших. Свобода світу починається з мене. Як і злість світу. Треба бути вищим за це. Як мій улюблений Пікуй. Він далеко. Шкода…
Піднімаю голову – черговий німий друг посилає світло осяяння: потрібно просто бути вищим за бруд і суєту, тоді й побачиш більше. Освітиш шлях і собі, і іншим – як оцей, п’ятдесят дев’ятий ліхтар… Проминаю шістдесятого «постового» – і здрастуй, моє тимчасове житло й мій душевний спокій. Сподіваюся, уже не тимчасовий. Одне вікно будинку вже світиться. Кому ж то не спиться? Над столом коло вікна схилився юнак. У світлі настільної лампи він зосереджено щось ладнає. З передранішніх сутінків двору мені добре його видно: хвилясте русяве волосся, правильні риси обличчя з якимись зовсім не розвинутими мімічними м’язами нагадують казкового П’єро з казки про Буратіно. Така ж чуттєва лінія губ. Раптом хлопчина підносить голову й спрямовує погляд у вікно. Подібність із П’єро таки цілковита: в очах повно якоїсь старечої задуми й болю. По-своєму він гарний, дуже гарний. Йому б пасували трагічно-романтичні ролі в кіно. І що з ним може бути не так?.. Раптом гримаса страху перекошує його лице. Саша різко зривається на ноги, затуляє обличчя руками й відсахується від вікна. Ну я й бовдур! Так злякав хлопця. Хоча… Що, він не знає, що в них у дворі вже понад місяць живуть квартиранти? Може, я просто вийшов подихати ранковим повітрям? Гм… Начувайся, Андрію: влетить тобі від мами-господині…