Я вдома. Треба погодувати хом’яка. Він швидко й ритмічно напаковує щоки. У клітці Соля не голодний. У нього є все. І завжди. Та вмонтована в кожну його клітинку генетична пам’ять про голод попередніх поколінь вимагає пакувати ще й ще. Щоки роздуваються до неймовірних розмірів. Напевно, лише мільйон поколінь його нащадків після перебування в ситій кліточці зменшать оті знамениті щічки. Ну що, друже, об’ївся? Не завжди те, що маєш, тобі на користь… Кладу товстеньке волохате тільце в дерев’яне колесо-тренажер: «Уперед, грубасику!» Я його бог. Даю і їжу, і випробування. Дам щось одне – він загине. Колесо – теж частина пам’яті його поколінь. Крихітні лапки несуть пухнасту кульку по колу. У витріщених оченятах пробігають страхи-примари далеких предків. Швидше вперед! Лисиця… хижий птах над тобою… Достатньо. Соля відсапується після випробувань і неквапно повзе в куточок із сіном. Його не цікавлять відчинені дверцята клітки. Свобода вб’є його. А може, навпаки, удосконалить? Чому держава, що дає мені такий мізер зарплати, у такий же мізер оцінює моє життя й грається ним, наче в мене воно не одне, а дев’ять? Спасибі тобі, друже… Я посадив тебе до клітки. Та ти, схоже, допомагаєш мені вийти з моєї власної.
Гарний сон та ранок кохання – і день розпочинається з веселки. Запашна кава удвох і загадкова усмішка Ізабель навпроти – усе це відсуває недавнє душевне сум’яття за нещільну ширму минулого. Радісний прихід нового дня не псують навіть сварки господарів майже під нашим вікном. Вони видаються милими й кумедними. Схоже, Степанові ніхто не давав такої слушної поради стосовно вибору коханок, як мені – Єфим Єгорович. Лемент пані Галі чути на пів-Львова:
– Що, що тобі бракує? Наварено, випрано, дитину пильную… А він до мене: «Іванцю те, Іванцю се…» Що, вже забув, що твою жінку Галею звати?! Що то все має означати?!
– Дитину менше б пильнувала, може б, хлопом став! Зі здорового лоба слабака ліпить! І відчепися від мене, просто обмовився! – затято борониться Степан.
– А вночі, крізь сон, двічі «Іва-а-анцюююю…» – то як, га?! Що, здибав файнішу від мене?! – шаленіє жінка.
– А може, мені з нею добре, не подумала?! – нарешті не витримує господар.
Пані Галя хапає ротом повітря й знесилено нащось уточнює:
– А… то… як?..
– А так! Як у раю! Тепло й добре! А не як біля купи льоду! – Степан грюкає хвірткою і йде на роботу.
Пані Галя нагадує жабу в анабіозі. Вона сидить нерухомо й не реагує ні на привітання, ні на наш відхід на роботу. Через кілька годин нашого господаря не стало: широкий інфаркт не дав шансів на порятунок. Увечері потай запросили священика для відправлення панахиди. Навколо домовини позбиралися лише найближчі й безпартійні. Умить постаріла пані Галя тихо голосила й не відходила від труни. Лише на хвилину, затуливши половину лиця тремтячою рукою, зайшов син Саша. Він мав вигляд загнаної звірини: боязкий, зсутулений і заплаканий. Хтось із родичів рушив до нього зі співчуттям, та юнак злякано метнувся в іншу кімнату. Більше він не виходив. На другий день навіть не пішов із процесією на цвинтар. Тепер я знав причину такої його поведінки. Вона була смішна й безглузда. У моїх очах його мати – справжній злочинець. У Саші звичайна гетерохромія. Або різнокольорові очі. Я вдруге натрапив на такий випадок. Це ординарне порушення в розподілі меланіну між двома райдужками очей, абсолютно нешкідливе для людини. Рідкісне – так, але нешкідливе. Колись таких вважали чаклунами, здатними зурочити людину чи худобу. Такий погляд незвичний, він приваблює увагу. Для загалом вродливого Сашка це могло стати плюсом: упевнена постава, магнетичний погляд… Не стало, бо забракло невеликого, але суттєвого – підтримки близьких. Мама вийняла чи то з глибин підсвідомості, чи то з болота середньовічних пересудів страх несприйняття незвичайної дитини й заселила його в душу сина. Тепер він боявся й уникав людей. Став приреченим на самотність і цілковиту залежність від матері. А може, вона того й прагнула? Не знаю… Якось усі були в клітках, наче мій Соля. І пані Галя, і Саша, і я, і мої пацієнти, і всі-всі навколо.