– Може, нам слід поговорити з господинею про її сина? – Ізабель була налаштована допомогти Саші.
Я стенув плечима.
– Не варто, кохана. Принаймні зараз. Ми не достукаємося до її здорового глузду. Втрата чоловіка, зрада подруги… То справжній нокдаун. Почекаймо.
Ізабель задумано кивнула головою.
– Так… Ти правий. А якщо щось піде не так – вижене нас із квартири… Ближче до тепла спробуємо поговорити.
А що весна, а що вже красна… Її львівський варіант має якийсь особливий шарм. Найшвидше в місті розквітають новими барвами афішні тумби: театри оновлюють репертуари, приїздить новий цирк. Перше тепло й новизна культурних розваг витягують на вулиці вишуканих пань поважного віку в модних аксесуарах часів довоєнної Польщі. Із задумливим виглядом вони неспішно кришать хліб для схудлих за зиму голубів. Юні красуні поспішають показати світу стрункі тіла в супроводі розмаїтих собачок на повідцях. Від їхнього гордовитого дефіле віє якоюсь таємничістю. Хлопці даремно намагаються познайомитися з красунями й біжать до бібліотеки читати про породи собак. Люд насолоджується спогляданням ніжної зелені сквериків і парків, у яких малеча активно досліджує пошарпаних зимою котів, мушок і жуків. Старшокласники тікають зі шкільних мурів і набираються премудрості життя в численних кінотеатрах і дешевих забігайлівках. Навіть червоно-жовті трамвайчики навесні дзеленчать енергійніше й веселіше, особливо поблизу базарчиків із першими квітами й ритуальним щавлем: зелений борщ офіційно відкриває весняний раціон у кожній львівській господі. Самотні жіночки купляють тоненькі букетики квітів і притискають їх до грудей із сумішшю смутку й надії в очах… Усе прагне жити, творити, розмножуватися. Час природної й людської активності вправно керує світом.
Навіть ті, хто боявся візитів до стоматологів, за зиму набралися рішучості й дружно рушили лікувати зуби: весна існує для усмішок і кохання. Тепер роботи побільшало. Шкода, що не зарплати… Та те, що ми з дружиною молоді, гарні, закохані й маємо грандіозні плани на переїзд, якось відсуває проблему накопичення грошей. Та й не дадуть нам вивезти більше від дозволеної суми: з радянського раю випускають так, як і годиться, – майже голими…
Щодня після роботи зустрічаю свою кохану Ізабель. Вона випромінює щастя й задоволення від моїх маленьких сюрпризів, а найбільше любить лісові квіти. Вдихаємо на повні груди п’янке весняне повітря, тримаємося за руки й любо спілкуємося по-іспанськи. Я вже говорю без помилок і знаю багато слів. Час від часу випрошую в неї нагороду – ми пристрасно цілуємося під товстими деревами й летимо у свій рай почуттів, аж поки звідти нас не виганяє довгий допитливий погляд чергового юного дослідника з іграшковою лопаткою. Сьогодні до нього долучилася ще й бабуся, яка голосно намагається спустити нас на землю: «Зовсім сором втратили!» Але після слів «Та всі його колись втрачали, хіба ні?» замовкає й із сопінням тягне за руку подалі милий доказ моєї правоти. Весняний настрій важко зіпсувати, він розмальовує вечірні сутінки й наче підносить нас над цією сірою вулицею. Навпроти винної крамнички дивимося одне на одного. Сміємося й без слів наввипередки пропихаємось у двері. Сьогодні ми будемо, як цар Соломон і цариця Савська, знесилені від вина й кохання. Кожен крок вечірнім Львовом наближає нас до сімейного палацу й бажаної вакханалії. Ось ми й удома. Довго шукаємо ключ, вивертаємо всі кишені – нема. Доведеться звертатися до господарів. Пані Галя вже пішла сторожувати, удома лише Саша.
– Сашку! – стукаю у двері. – Це Андрій, ваш квартирант… Ми ключ загубили, допоможи…
– Зараз, почекайте трохи, – чую несміливий голос Саші.
Хлопець старанно відвертає від нас обличчя й намагається в темряві вставити запасний ключ у замок.
– Наш хом’ячок уже, напевно, зголоднів, – порушує мовчання приязна Ізабель. – О… Нарешті! Спасибі тобі, Сашку! – щебече дружина. – А ти не хочеш глянути на нашого Солю?..