– Так. Гаварітє, кто там должен.
– Наш комбайнер і тракторист Микола Вихренко любив свою працю, – пафосно розпочав голова колгоспу. – Він був вірний ідеалам нашої Комуністичної партії і її геніального… – і тут Українець перетнувся поглядом зі зболеними очима матері й затнувся. – І хай земля йому буде пухом, – закінчив і відійшов убік.
– Миколко, любий… – плакала наша перша вчителька. – Ти станеш взірцем героїзму для наших учнів. Вони братимуть із тебе приклад…
Я слухав і згадував Катю. Усі ці люди звучали, мов фальшиві музичні інструменти. Та те, що їх змусили тут говорити, зовсім не означало, що вони не могли відмовитися. Або зазвучати по-справжньому. Люди не інструменти. Вони ж мають свою волю й можуть її виявляти. Та вже забули, як це робиться. Усі-усі забули. Чи, точніше, їх змусили забути? Не знаю.
Поряд стоїть Ізабель. Вона тримає мене за руку. Як добре, що ми вдвох і що нас оминає лихо. Але в цій країні наше щастя виглядає паперовим дитячим корабликом у морі людських сліз і розчарувань. З часом він ризикує розм’якнути й розчинитися. Страх – повільна отрута для любові. І неважливо, звідки він приходить. Я не хочу цього.
Добігав кінця передостанній тиждень нашого життя у Львові. Я всотував красу вуличок та архітектури міста, уривки розмов львів’ян, безтурботний сміх молоді. Ці дні мали назавжди оселитися в моїй пам’яті. Спогади – це те, що я зможу забрати із собою й розгортати, як книгу, коли захочу. Як і кожен із тих вісімдесяти фоліантів, що заповнили дві важезні валізи в нашій кімнаті й уже чекають на від’їзд.
У п’ятницю ми довго гуляли вуличками міста й згадували своє студентське життя. Крутими стежинами вийшли на Високий замок, щоб востаннє помилуватися червоними черепичними дахами серед острівців зелені. Ми залишаємо тут часточку себе. Але й це місто подарувало нам одне одного. Ми трималися за руки й мовчки йшли крізь нічну задуму Львова додому.
– О, нарешті! Слава Богу, дочекалася! – біля хвіртки нас зустрічає стурбована пані Галя. – У Сашка зуб болить другий день, уже пачку пігулок випив… Може, маєте анальгін удома? А то, знаєте, усі аптеки вже зачинені…
У мені клацає стоматолог, і в нього недобрі передчуття.
– То я хоч подивлюся на той зуб, гаразд? А то починаються вихідні і…
Господиня не дає навіть договорити:
– Та нема що там ся дивити… Зуб як зуб. Не хоче бідна дитина, щоб його хто видів, розумієте?
– Пані Галю, – втручається в мову Ізабель, – ваш Сашко дуже вродливий хлопець, і йому саме це треба говорити, а не «хворий і хворий»…
Такою ми нашу господиню ще не бачили: раптовий хижий погляд з-під лоба й стиснуті губи, які випустили майже зміїне шипіння:
– Не пхайтеся до моєї дитини… Ні з хом’яком, ні з порадами… Зрозуміло? Це моя дитина… Це мій хрест… Маєте анальгін – давайте, а ні – вимітайтеся…
Пані Галя йде з таблетками, а ми залишаємося зі змішаними почуттями. Добре, що проникливий голос Хуліо Іглесіаса здатний вилікувати будь-який зіпсутий настрій. І створити інший…
Зазвичай у суботу ми довго спимо. А сьогодні ще довше, бо вона особлива: не просто вихідний, а остання субота, проведена в Радянському Союзі. Та солодку дрімоту перериває наполегливий стук у двері. На порозі страшенно стурбована пані Галя.
– Пробачте, пане Андрію, та… – Жінка заходиться плачем і не може навіть договорити, лише махає в бік будинку.
Розумію, що щось сталося із Сашком. Так і є… Це сумно, дуже сумно. Хлопчина блідий і вимучений, з величезною пухлиною на лівій щоці.
– Що, був не пролікований кутній зуб у нижній щелепі?
– Та… сидів гнилий пеньок… – ледве вимовляє Саша.
– Зробіть щось, пане Андрію, – благально заломлює руки мати.
Ретельно добираю слова, щоб не налякати й без того настрашених людей:
– Розумієте, що сталося… Коли інфекція потрапляє з кореня зуба в м’язи, це спричиняє нагноєння. Оця пухлина – це гній…
– То я зараз його нагрію сіллю – і він прорве… – заметушилася пані Галя.